Станіслав Лем - Голос Неба

Я вирішив перевірити це, зажадав зробити нову реєстрацію сигналу, принаймні його великого фрагменту, і зіставив одержаний від астрофізиків новий текст із відповідними уривками п’яти послідовних незалежних реєстрацій попередніх прийомів.

Дивно, що доти ніхто цього не зробив. Якщо чийсь підпис досліджується на автентичність і при цьому застосовується дедалі потужніша збільшувальна апаратура, то настає мить, коли чорнильні риски літер на папері, які під збільшувальним склом мають вигляд смужок, починають розпадатися на елементи, розкидані на окремих, товстих як конопляні канати, волосках целюлози, і неможливо визначити межу, де зникають особливості почерку того, хто писав, і починається сфера впливу статистичних рухів, вібрації м’язів руки, пера, нерівномірності стікання чорнила, над якими людина вже не має ніякої влади. Але визначити автора підпису все-таки можна — порівнюючи цілу низку підписів, саме низку, а не лише два, бо тоді виявиться те, що є загальним правилом, і відсіється усе другорядне, утворене під впливом мінливих флуктуацій.

Мені пощастило довести, що «розмазаність», «десинхронізація», «розпливчастість» сигналу існують тільки в уяві моїх опонентів. Точність повторень сягала межі роздільної здатності використовуваної астрофізиками реєструючої апаратури, а оскільки важко було припустити, що текст передавався з розрахунком саме на таким чином відкалібровану апаратуру, це означало, що точність ота перевищувала нашу можливість її перевірки та визначення потужності передавача.

Усе це викликало певне замішання. Відтоді мене називали «пророком MAVO» або «волаючим у пустелі». Тому під кінець вересня я працював у що далі, то в більшій ізоляції. Бували хвилини, особливо вночі, коли між моїм мисленням без слів і текстом виникав такий кровний зв’язок, ніби я вже майже осягнув його зміст; не раз, як уві сні, перед безтілесним стрибком через прірву, я, завмираючи, відчував другий берег, але мені завжди не вистачало останнього зусилля.

Тепер це відчуття видається мені оманою. Мені легше сьогодні визнати, що не тільки я не зміг, не зумів, а що саме завдання було понад сили окремої людини. Як тепер, так і тоді, я вважав, що цю проблему не вдасться розв’язати колективним штурмом, — хтось один повинен був відімкнути замок, відкинувши завчені навички і розумові стереотипи, хтось один або ніхто. Таке усвідомлення власної безпорадності, напевно, жалюгідне, а може, й егоїстичне. Схоже на те, що я виправдовуюсь. Але якщо десь і треба відкинути егоїзм, амбіції, забути про того чортика, який десь у глибині душі колінкує перед успіхом, то це, мабуть, саме в такій справі. Тоді мене мучило почуття ізольованості, відчуження. Та найбільш гідне подиву те, що ота поразка, либонь, незаперечна, залишилася у моїй пам’яті хвилинами душевного піднесення, а всі ті години, тижні, проведені над зоряним листом, зараз, коли я згадую про них, чимось мені дорогі Ніколи не думав, що зі мною може статися щось подібне.

В опублікованих звітах і книжках дуже мало або й зовсім нічого не говориться про те, яким був мій більш «конструктивний» внесок у Проект, бо стало правилом — заради уникнення можливих непорозумінь — замовчувати мою участь у «законспірованій опозиції», що могла, як я десь прочитав, стати «найсерйознішим порушенням», і не моя заслуга в тому, що до цього не дійшло. Отже, переходжу до розповіді про мій «злочин».

На початку жовтня спека анітрохи не зменшилася, звісно, вдень, бо вночі у пустелі температура падала нижче нуля. Вдень я з приміщення не виходив, а ввечері, перед похолоданням, йшов трохи прогулятися, намагаючись не губити з очей багатоповерхових будинків селища, бо мене застерігали, що в пустелі, серед високих дюн, легко заблукати. Таке навіть трапилося якось із одним техніком, але близько півночі він повернувся — за дороговказ йому правили відблиски селищних вогнів. Доти я не знав, що таке пустеля, — виявилося, що вона зовсім інша, ніж мої уявлення про неї, сформовані фільмами й книжками, — надзвичайно одноманітна й надзвичайно різнобічна водночас. Найбільше захоплював мене краєвид рухомих дюн, цих повільних великих хвиль, які своїми виразними, чудовими геометричними обрисами втілювали досконалість вирішень, які Природа застосовує там, де чіпка, часом нахабна, часом жорстока стихія біосфери не наважується боротись із мертвим простором пустелі.

Якось, повертаючись із такої прогулянки, я зустрів (потім виявилося, що невипадково) Дональда Протеро. Нащадок у другому поколінні давньої корнуольської родини, він видавався найбільшим англійцем з-поміж усіх знайомих мені американців.