Станіслав Лем - Голос Неба

Засідаючи в Раді, між огрядним Белойном і худим як жердина Діллом, на тлі неспокійного Раппопорта й елегантного Іні, він був особливою фігурою саме тому, що в ньому не було нічого особливого. Протеро наче втілював у собі саму пересічність — по-англійському довгобразий, обличчя звичайне, трохи землисте, з глибокими очними западинами й масивною щелепою; завжди з люлькою в роті; голос байдужий, спокійний, аніякісінької виразної жестикуляції, — лише так, називаючи, які риси в ньому відсутні, його можна було найкраще схарактеризувати. І при всьому цьому — неабиякий інтелект.

Признаюся, що я ставився до нього з певним упередженням, бо не вірю в людську досконалість, а людей, позбавлених дивацтв, нав’язливих ідей, комплексів, нальоту якоїсь нешкідливої манії чи фанатичної віри в щось, завжди підозрюю в систематичному удаванні (кожний-бо судить по собі) чи у безликості. Звичайно, багато залежить і від того, в яких її виявах ми людину пізнаємо. Коли я знайомився з кимось через його праці, в нашій професії украй абстрактні, — а переважно бувало саме так, — я пізнавав людину у вияві її найбільшої духовності, тому зіткнення з її, сказати б, тілесною оболонкою, котру я інстинктивно уявляв собі як платонівську еманацію, природно, часто викликало шок.

Втіхою, присмаченою злостивим іконоборчим сарказмом, для мене завжди було споглядання того, як сама думка, сама висока абстракція — кліпає, обливається потом, длубається у вусі, краще чи гірше керуючи своєю тілесною організацією, котра, як носій духу, так часто йому заважає. Пригадую, колись мене віз у своїй машині славетний філософ, який сповідував соліпсизм, і раптом спустила камера. Урвавши монолог на тему феєрії ілюзій, якою є все наше життя, він, стиха чортихаючись, звично заходився піднімати машину домкратом, діставати запасне колесо, а я дивився на це з дитинним задоволенням, немов уздрів застудженого Христа з нежиттю. Користуючись ілюзорною викруткою, він закручував по черзі фантасмагоричні гайки, потім у розпачі глянув на руки, заляпані брудом, який, власне, за його теорією, був лише сном, — але чомусь тоді це йому не спало на думку.

Малим я щиро вірив, що існує категорія досконалих людей, до якої належать передусім учені, а найсвятіші серед них — професори університету; сувора дійсність змусила мене відмовитися від цих ідеальних уявлень.

Але я нічого не міг вдіяти з тим, що Дональд, котрого я знав уже двадцять років, і справді був таким ученим, в існування яких схильні вірити лише старомодні екзальтовані особи. Белойн, також світла голова, але ж і грішник, пригадую, колись настійливо просив Дональда, щоб той, аби зрівнятися з нами, принаймні один-єдиний раз виказав би якийсь свій бридкий секрет чи вчинив щось погане, що зробило б його в наших очах більш людяним. Та Дональд лише всміхався із своєю незмінною люлькою в зубах!

Того вечора, коли ми йшли улоговиною поміж дюнами, освітленими червоним промінням сонця, що вже стояло на вечірньому прузі, і я спостерігав наші тіні на піску, зернятка якого — немов на картинах імпресіоністів — відсвічували ліловим, ніби охоплені мікроскопічними язичками полум’я, Протеро почав говорити про свою працю над «холодними» ядерними реакціями Жаб’ячої Ікри. Я із ввічливості слухав і здивувався, коли він сказав, що наша ситуація нагадує йому ту, яка свого часу склалася у Манхеттенському проекті.

— Якщо навіть в Жаб’ячій Ікрі вдасться викликати ланцюгову реакцію у значному масштабі, — зауважив я, — то й так потужність водневих бомб технічно необмежена, отже, здається, з цього боку нам нічого не загрожує.

Тоді він сховав люльку. То була важлива ознака. Дональд понишпорив у кишені й дав мені розгорнуту котушку з плівкою; джерелом світла послужив набряклий червоний сонячний диск. Я настільки орієнтуюся в мікрофізиці, що зумів розпізнати серію знімків, зроблених з допомогою малої пухирцевої камери. Дональд, стоячи біля мене, неквапом показав мені кілька особливо цікавих кадрів. Малесенька, як головка шпильки, грудочка Жаб’ячої Ікри була в самому центрі камери, а зірочка, створена траєкторіями уламків розірваного ядра, виднілася поруч — за якийсь міліметр від краплини слизу. Я не вбачав у цьому нічого особливого, але Протеро, показуючи наступні знімки, почав пояснювати. Відбувалося неможливе — навіть коли краплину з усіх боків оточили олов’яною захисною оболонкою, зірочки розірваних атомів з’являлися у камері, поза цим панциром.