Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.

Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки. Вони все одно не повірили б, якби я сказав їм, що знаю, розумію, бачу і передчуваю. Я залишався для них нормальною, тихою, милою дитинкою, трохи мовчазною, зате завжди усміхненою.

Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.

— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.

Батьки умовляли мене загасити свічки на торті, потім заповзялися дмухати разом зі мною — мамине дихання ледве сколихнуло полум’я на свічках, я затамував подих, і лише батьків подув зніс, наче косою, три вогники, від яких залишилися тонкі чорні ґнотики з жевріючими жаринками й гіркий смак диму.

Через десять днів мами не стало. Я побачив її за три дні до… до цього. Вона сиділа на візку у спеціальному скафандрі, що забезпечував життєдіяльність; голову підтримувала спеціальна манжетка. Тато підніс мене на своїх дужих руках до маминого обличчя — я побачив поорану зморшками сіру шкіру, сиве волосся, місцями облізле, й живі, сповнені сліз очі. Навіть поцілувати мама мене не змогла — я відчув доторк її напівмертвих вуст до своєї щоки й закричав від відчаю прощання; батько подумав, що я злякався вигляду матінки й виніс мене з кімнати, але він помилявся: навпаки, я хотів щодовше бути з мамою, бачити її прекрасні, молоді, сяючі, світлі очі.

16 січня 2084 року Гайдук із сином Святиком у супроводі охорони, не запрошуючи більше нікого (навіть Зою, дружину Малахова, тітку Олі Гудими не дозволив узяти з собою), поїхав на Байкове кладовище. Олю поховали порад із Гайдуковим батьком. Снігу майже не було — лише тонкий шар інію вкривав гранітний надгробок Олі Гудими, висріблював кущі й дерева, що оточували це тихе місце. По слідах, витоптаних на інії, Гайдук зрозумів, що охорона провела ретельну перевірку могили перед його приїздом. Хоча місце спочинку батька та Олі й так перебувало під постійним наглядом систем спостереження та лазерного оповіщення.