Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Особливо жорстоку боротьбу військовий режим повів із розколом суспільства за національною ознакою: у 2080 році країною прокотилася хвиля показових процесів:

— у Києві була заарештована група російських шовіністів, які оголосили Тараса Шевченка «вурдалаком» і почали кампанію за заміну пам’ятника Шевченку навпроти Університету пам’ятником царю-сатрапу Ніколаю Першому, встановленому в 1896 році й зруйнованому в 1920-му більшовиками. Для того щоб поглумитися з пам’ятника Шевченку, член гуртка «ніколаїстів» Пузина виліз уночі на постамент і випорожнився. Був схоплений на місці злочину. Вся група була засуджена до страти на шибениці; щоправда, Пузина довів, що він — уроджений шизофренік, перебуває на постійному обліку в Кирилівській психлікарні й, крім того, страждає на хронічні запори. Страту йому замінили довічним ув’язненням у психізоляторі містечка Глеваха;

— у Харкові власник міського ринку, злодій у законі Мітель Дупкін та член його бандформування Адольф Хермес, створивши підпільну організацію ХАМ (Харківська асоціація м’ясників), вирішили перетворити місто на нову столицю України-Руси й перейменувати Харків на Харкієв, знищивши всі пам’ятки української культури; це починання викликало перший за 150 років єврейський погром у місті, ініційований власниками конкуруючих крамниць і пивних барів. Оскільки крім Дупкіна і Хермеса євреїв у Харкові не залишилося, погромники розтрощили й пограбували міський ринок, спаливши ларки китайців та азербайджанців. Військовий трибунал засудив Дупкіна, Хермеса та трьох погромників до смертної кари за порушення закону «Про єдність держави і повагу до національних символів»;

— у Львові члени міської організації «Націонал-смертохристів» вирішили покарати запеклого католика, польського націоналіста Адама Міцкевича, точніше, не його, а пам’ятник неподалік від Оперного театру — шляхом відпилення голови поета-віщуна та заміни її головою, взятою з полтавського монумента фельдмаршала Паскевича; військовий трибунал оголосив вирок — стратити чотирьох зловмисників на шибениці навпроти готелю «Жорж»;

— в Одесі члени підпільної організації «Союз русского народа» вирішили підпалити головну міську синагогу, закидавши її пляшками з «коктейлем Молотова» й вигуками «Бей жидов, спасай святую Русь!». Добровільна єврейська дружина самозахисту імені Зеєва Жаботинського завадила планам погромників і передала їх до рук військового трибуналу. На шибеницю, встановлену на вулиці Єврейській, де міститься синагога, пішло п’ятеро учасників нападу;

— у Чернігові кілька осіб, що належали до нікому не відомої організації ЧЕРНЬ, задумали підірвати розкішний пам’ятник Олександру Пушкіну, оточений постатями всіх жінок, котрих він колись кохав (усього 206 високохудожніх фігур), були затримані на місці злочину. Вирок — смертна кара через повішання;

— у Донецьку група домогосподарок, незадоволених роботою водоканалу, влаштувала демонстрацію (запис розповсюджено по інтернету), під час якої спалено державний прапор України-Руси й розгорнуло плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться з Россией», «Наш вождь генерал Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук». Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери, які зачитали їм рішення про позбавлення учасниць демонстрації громадянства України-Руси та всіх громадянських прав й одразу всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де розмістили дивно притихлих жінок у військово-транспортному літаку, що вирушав чартерним рейсом до вільної території Воркута.

Про всі ці та інші аналогічні випадки неодноразово сповіщали по телебаченню та інтернету, щоправда, саму процедуру виконання смертних вироків не транслювали з гуманітарних міркувань.

Ці рішучі й справедливі, на думку більшості, заходи невибіркового правосуддя військових дуже швидко й благодійно вплинули на загальну, розбурхану попередньою владою атмосферу суспільної ненависті, війни всіх проти всіх. У Криму порядок швидко навів генерал Селім-хан, командувач кримсько-татарської армії. Він безжально розгромив залишки дивізії СС («Слава Севастополя») й припинив спекуляції землею та знищення природних багатств Південного берега Криму.

На жаль, режиму Гайдука не вдалося уникнути серйозних криз, пов’язаних із регіональним сепаратизмом.