Юрий Щербак - Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

Ресурс чи реальний, чи лише очікувано-бажаний, але однаково залежний від чужої політичної і мілітарної волі. Простір, тоді ще без жодної краплі своєї суверенної волі.

Напевне, саме тому Україна закінчувала ту війну вже у напрямі аж відчайдушного, чи не фанатичного устремління вибороти собі нарешті бодай якусь суверенність.

Подальша доля цих зусиль надто добре відома. Невдатна та доля, яка вже самими своїми поразками визначила долю світу. Принаймні Європи. Визначила аж до Другої світової, що її згаданий Андре Мальро, її свідок і учасник, назвав: «повернення Сатани».

І от сповнилося рівно сто років з початку Тридцятирічної війни XX століття (1914–1945) (давайте, нарешті, назовемо речі своїми, не лише «хронологічними» іменами!). І знову історія повертає і навертає нас у той дебютний першочас головної її драми. Ніби і перемінилися її, історії, політичні ландшафти, ніби вже зовсім інші у неї дійові особи, інший подієвий репертуар нової її драми. А проте…

…Можна вжахнутися моторошній схожості поміж початком згаданої Тридцятирічної війни-ХХ і війни нинішньої, ще не оголошеної, дві тисячі чотирнадцятого.

Тоді патріотизмом громокипляча, підкреслено національно-пасіонарна Сербія — у безвихідному-безпросвітному конфлікті з безпросвітно «наднаціональною» Віденською імперією. З нібито вже приреченою державою-диплодоком. Який, агонізуючи, намагається, однак, підмінити свою катастрофу — катастрофою всесвітньою.

Політична палеонтологія проти реальної політики реальної історії.

При цьому не варто ідеалізувати і те «модерно» ще доволі молоде національно-слов’янське утворення. Балканський Слов’яносербськ з його корумпованими урядами, напівполітичним-напівбандитським підпіллям, з його молодими офіцерами-«пасіонаріями», які, не вагаючись, холоднокровно розстріляли своїх короля і королеву (здається, вагітну) у їхній опочивальні.

А відразу за тим, сказати б, «сербоцентричний» самум в усій стомовній газетній імперії початку XX століття, аж до іншого династичного вбивства іншої династичної пари.

Сараєво-1914. Ще немає ні радіо, ані телебачення. Але на ланах-полях тієї імперії, під акомпанемент окличних знаків, безчисленні повідомлення довкола Сербії, що про неї Європа ще зовсім недавно — ну зовсім нічого не знала.

А далі та тридцятирічна гекатомба-ХХ. Один тодішній публіцист радикально лівого спрямування стисло-точно охарактеризував і першопричину, і першопочаток тієї війни: «…германська буржуазія влаштувала грабіжницький похід проти Сербії, прагнучи підкорити її і задушити національну революцію південного слов’янства». (Лєнін-Ульянов.)

Ну хоч вирізьби ці слова на сьогоднішніх інформаційних порталах усіх їхніх технологічних виконань.

Перемінилися — у відомому напрямі — слов’янські азимути тодішньої великої гри, великих інтересів; перемінилися її технології і комунікації; нові її генерації.

А все інше як стій залишається на тому самому демонічному місці світового часу. Якесь його демонічне лібрето, демонічний першосценарій.

Quo vadis? Камо грядеші?

«А Симон Петро йому каже: „Куди, Господи, ідеш Ти?“ Ісус відповів: „Куди Я йду, туди ти іти за мною не можеш, але потім ти підеш за Мною“». (Євангелія від св. Івана. 13, 36).

Що ж. Вочевидь, як засвідчує та часова симетрія 1914-го і 2014-го, аж зловісна їх схожість, «іти туди» ми не можемо. Попри всю рухомість, всю інтенсивність нашого світу, що вони зазвичай звуться історією.

То що тоді робити цивілізації з такою неймовірного обсягу і неймовірного, та ще й повторюваного «циклічно» драматизму, подієвою сумою?!

А робити щось таки треба. Хоча б для того, щоби цивілізація уціліла… І уціліла, зрозуміло, ще й у якихось прийнятних для людини гуманістичних формах і змістах.

Передовсім без тридцятирічних та інших, нині ще не оголошених війн.

І тут на поміч цивілізації з’являється література, себто особливої побудови свічадо долі людської. І масової, й індивідуальної. Ніби записник нашої самоідентичності всіх її напрямків.

Ось так і з’явилося у самому розпалі української кризи її фантазійно-фантастичне свічадо — трилогія Юрія Щербака.

У світовому літературному обігу є книги, які, завдяки карколомним сюжетам, фабульним своїм лабіринтам, ваблять — чи навіть зваблюють — читача. І він незрідка не встигає, умовно кажучи, за смисловим задзеркаллям тих сюжетних вихорів, тієї композиційної віхоли. Тоді як те «задзеркалля» і є першозмістом таких книг, — їхньою, якщо вдатися до філософського жаргону, генеральною семантикою.