Петр Коломиец - День сірої хвилі

Пітер Рід: Я не поїду з вами. Тільки божевільний, що остаточно втратив здоровий глузд, повірив би вашим запевненням. А моє життя — це вкрай мізерна плата за скоєне. Вбиватимете самі чи гукнете своїх гангстерів?

Тоні Якагуда: І знову ви програли, Пітере Рід. Вбити вас? Дурниці! Так, ми не лишаємо свідків. Але вбити вас можна й пізніше. Навіщо поспішати? Ми зробимо із вас хорошого наркомана. Чудова ідея — чи не так? І ви за героїн виконуватимете залюбки всі наші завдання. А почнемо перевиховання одразу ж, отут… Нас не заженеш на слизьке!.. Хапай його, Доне! За руку… Немає, Пітере, вам рятунку… О, ви не вмієте гідно програвати… Тим гірше… тим гірше…

Дон Блаєр: Ви впорснули йому завелику дозу. Він очухається не так швидко. Залишимо його поки що тут. Ніхто не знає, що він на острові. Його вивезуть з рештками лабораторії.

Розмова на горі стихла. Воронцов зрозумів, що Дон Блаєр і Тоні Якагуда пішли з кімнати. Він уже знав, що має робити. Але зволікав, ніби відтягував вирішальний крок. Охоронець, зрозуміло, не впустить його до бунгало. Дон Блаєр дав йому такий наказ. Але міста брали не тільки силою, а й хитрістю…

Воронцов видибав із нижньої кімнати й роззирнувся. Електричне світло на алеї згасло. Швидко зорієнтувався: селище прокажених лежало на північний схід од бунгало Пітера Ріда.

Продираючись крізь чагарник, він подряпав собі руки та обличчя. Зітхнув із полегшенням, коли вийшов на бетонні плити. Селище прокажених виднілося поруч, за вузенькою плантацією ямсу. Будиночки низькі, благенькі, із сліпими вікнами.

Воронцов дуже не хотів, щоб йому хтось зустрівся на дорозі, і йому таки пощастило. Лікарняний блок стояв осторонь од селища. У вікнах не світилося. І двері були зачинені. Бортінженер натиснув плечима на тоненьке дерев’яне полотно дверей, і вони м’яко зіскочили із засува. У великій кімнаті, мабуть, давно не прибирали. Під ногами лежала пилюка. Концерн “Океанікс продюкс” не тратив багато коштів на утримання штату лікарів. Принаймні Воронцов, засвітивши газову запальничку, побачив тільки два медичних халати на старій дротяній вішалці.

Ніколи ще бортінженер не одягався так старанно, як того вечора. Він нап’яв на себе халат, на голову одягнув синю шапочку, натягнув гумові рукавички. Врешті-решт знайшов шмат марлі й наклав її собі на рота й носа.

Хвилин через десять, він знову підходив до бунгало Пітера Ріда. Електричний ліхтар ледь-ледь колихався від вітру. Побачивши білу моторошну постать, охоронець звівся на ноги й підняв автомат. Воронцов зайшов у світле коло від ліхтаря, ступив ще кілька кроків і невимушено поклав руку на плече охоронцю. Той відійшов од дверей, вирішивши, очевидно, що людина в білому халаті та синій шапочці — лікар із місцевого лепрозорію.

Воронцов владно кивнув на двері. Охоронець добув ключа й швидко відімкнув їх. У невеличкому коридорі горіло світло, тому Воронцов одразу ж знайшов кімнату Пітера Ріда. Ще не старий чоловік сидів на канапі. У нього було худорляве, засмагле обличчя, широкі плечі, м’язисті, дужі руки. А от очі — тьмяні, ніби заглиблені в себе. Наркотики, впорснуті Тоні Якагудою, вже подіяли. Але Пітер Рід не втратив відчуття реальності, він запитливо позирнув на чоловіка в білому халаті й підвівся.

Юнак взяв його під руку й повів до дверей. Той не пручався. Воля у нього все-таки була паралізована.

Охоронець мовчки пропустив їх. Він, очевидно, вважав, що його шефи вирішили переселити в’язня до будиночка якоїсь сім’ї прокажених, щоб настрахати його та змусити до покори.

Занурившись у густу пітьму, Воронцов різко повернув до берега, туди, де стояв гідроліт.

— Мене прислав сюди професор Грассар, — тихо сказав він чоловікові, що покірно, мов мала дитина, йшов поруч. І йому здалося: Пітер Рід усе зрозумів…

Гідроліт летів на південний схід. Зустрічний рвучкий вітер гасив його швидкість. Воронцов боявся, що буря почнеться раніше, ніж вони долетять до архіпелагу Танео.

Пітер Рід сидів поруч у невеличкій кабіні. Наркотичне сп’яніння минуло. Вчений, судячи з усього, тривалий час не спілкувався з людьми, бо говорив довго й охоче, з насолодою.

— Ділки з концерну “Океанікс продюкс” вигадали дуже зручну ширму для своїх брудних справ. Спершу вони заманили на острів кілька десятків хворих й оголосили, що утримуватимуть на свій кошт цілий лепрозорій. А потім на острові влаштували таємну лабораторію й змушували мене взяти участь у дослідженнях.

Воронцов уже пояснив Пітеру Ріду, як він потрапив па острів. Але вченого не зацікавив карколомний збіг обставин, що наштовхнув радянських акванавтів на його слід. Ще раз і ще раз він вимагав від бортінженера запевнень, що горезвісна “крихітка” не вирвалась в океан. Та жодних гарантій, зрозуміло, Воронцов дати не міг.