Та Олег не поспішав залишати цей відсік. Надивившись па всіляку морську живину, часом напрочуд красиву, часом потворну, він відчував симпатію до звичайнісіньких полохливих курей та качок. Походжав уздовж кліток, придивлявся до переполоханих птахів і бормотів:
— Ну, чого це ви поперелякувалися? Зараз я піду. А от що буде з вами? Господарів же немає. Хто про вас потурбується?
Птахи потроху заспокоювалися. Олег помітив, що качурів, качок і маленьких каченят тримали в окремих клітках. А кури жили цілими родинами у своїх дротяних домівках.
Як не дивно, а відвідини цієї незвичайної птахоферми потішили Олега. Він зупинявся майже біля кожної клітки, подовгу розглядав її мешканців. До поперечної стінки відсіку лишалося кілька кроків, коли він зненацька зупинився і завмер па місці. Відчайдушне кудкудахкання привернуло увагу хлопця, і його погляд став пильнішим. Те, що він побачив, нажахало його. В одній із кліток квочка щосили відбивалася дзьобом і крильми від курчат. Втім, ці не такі вже дрібні створіння навряд чи можна було назвати курчатами. Кожне з них мало на довгій гнучкій шиї дві—три голови з трикутними гострими дзьобами, що стирчали в різні боки. Маслакуваті ноги потворних створінь спиралися на ціле віяло гачкуватих пазурів, довге чорнильно-сине пір’я спадало мало не на самісіньке днище клітки.
Словом, ці “пташенята” були такими огидними, що Олега аж занудило. А бідній квочці тим часом було непереливки. Потвори загнали її в куток і дзьобали так, що пір’я летіло. Втім Олег помітив, що вони наскакують також одне на одне і зчиняють криваву бійку. Хлопець щосили вдарив кулаком по клітці. Та затята сутичка не припинилася. Тоді він нагнувся, провів рукою по підлозі, намацав якісь камінчики, зібрав їх повну жменю і щосили пошпурив. Потвори кинулися навсебіч.
Олег позирнув ще на кілька сусідніх кліток і: знову здригнувся: у крайній, що стояла під стіною, також вистрибували багатоголові чорно-сині монстри. Хлопець не витримав, рвонувся до трапу і вискочив у коридор, щільно зачинивши за собою люк. Трохи заспокоївся аж на палубі. Океан все ще світився, ніби горів м’яким синюватим полум’ям, а зорі на небі стали ще більшими. І щойно пережитий жах потроху відступив. Та бажання обстежувати інші відсіки трюму зникло. Хлопець повернувся до рубки і просидів там цілу ніч, так і не розгорнувши книжку.
Залишив своє сховище рано-вранці, коли на небі одна за одною гасли зорі. Світіння в океані припинилося трохи раніше. Хлопець позирнув на годинник: вахта вже скінчилася. Що ж, вдень він знову навідається у той відсік, візьме із собою Воронцова…
Акванавти повернулися з острова тоді, коли сонце, випірнувши з океанських хвиль, ще голубило, а не пекло усе навкруги першими лагідними промінцями. Весь екіпаж біостанції зібрався у залі управління.
— Чекай тут вас усіх, — мовив Усольцев. — Олег цілу ніч пробув на грецькому судні. Я також не спав жодної хвилини. Ви ж мали повернутися ще вчора ввечері.
— Маєш рацію, Геннадію Миколайовичу, підвели тебе, — відповів Хоменко. — Заночували на острові. І не хотіли, а довелося.
— Чому? — здивувався Усольцев.
— Ось тут і треба поміркувати. Коли хворих греків поклали у лікарню, ми заспокоїлись. До того ж, у нашій присутності господарі послали радіограму на одну із австралійських наукових станцій. Звідти має прибути бригада лікарів. А далі такий собі Дон Блаєр та його колега запросили нас оглянути своє господарство. Хто ж не чув про дослідження спеціалістів концерну “Океанікс продюкс”? Важко було не погодитись. Та нічого сенсаційного не побачили. У наших лабораторіях роблять те ж саме… І навіть більше… Чомусь нас ніяк не хотіли відпускати. Затримали аж до вечора. Потім почали прощатися. І раптом нам страшно захотілося спати. Не зчулися, як і заснули.
— Ви ж не спали добу, — сказав Усольцев. — Втомилися на острові ще більше.
— Можна б і так гадати, — жестом руки схвильований Хоменко зупинив біолога. — Та я не розповів. Коли ми прокинулися, то Дон Блаєр і його колега Якагуда вже зникли. Вони ще вночі залишили острів. Правда, у коротенькій записці вибачилися і повідомили, що їх обох терміново викликали в Арказанію.
— І все ж таки ця історія мене непокоїть, — втрутився в розмову Воронцов. — Щось мені тут не сподобалось. Дуже вони з нами нещиро поводились. І взагалі донині я міг будь-коли перебороти сонливість. А тут ніби зілля напився…
— А ми зараз перевіримо твої припущення, Володимире, — сказав Усольцев.
Читать дальше