Петр Коломиец - День сірої хвилі

Проснулися акванавти аж вранці наступного дня. Хоменко, скинувши з грудей легеньке простирадло, підняв голову і роззирнувся навсебіч. Він лежав на низенькій канапі у невеличкій кімнаті з кондиційованим повітрям. Поруч важко дихав Воронцов. На пластикових стільцях хтось акуратно повісив їхній одяг. Хоменко підняв із підлоги конверт і добув із нього записку. Тоні Якагуда писав: “Шановні російські колеги! Ви вчора несподівано заснули в кабінеті. Очевидно, дуже стомилися і перегрілися на сонці. Ми вирішили не будити вас, а влаштувати зручніше. На жаль, попрощатися з вами не зможемо. Нас обох терміново викликають в Арказанію. Просимо вибачення!”

Олег хутко перебіг на палубу судна. Поглянув назад: Усольцев стояв на оглядовому майданчику біостанції. Хлопець якраз мав заступити вахту на грецькому кораблі. Таке велике судно не можна було лишати на ніч без нагляду. От і довелося піти із затишної каюти. А він так стомився після кількагодинного догляду за хворими моряками…

— Океан спокійний, — кинув йому навздогін Усольцев. — Постоїш на вахті годин з п’ять. О четвертій ранку, коли розвиднятиметься, повернешся на біостанцію. Тільки дивись мені — не спи. Незабаром наші надійдуть з острова. Легше тоді стане всім. Коли помітиш щось незвичайне, викликай мене. Я очей не склеплю протягом усієї ночі.

Хлопець сперся грудьми на поручні палубного парапету і поглянув на острів. Довга стрічка суші перед очима наїжачилась кількома пальмовими гаями. Будинків уже не розгледіти. Подекуди, правда, ще блимають вогні. Хлопець та Усольцев з обідньої пори і аж до пізнього вечора чекали повернення Хоменка й Воронцова. Але ті не поспішали на біостанцію.

На оксамитовому небі яріли тисячі зірок. Малюнки сузір’їв тут були зовсім інші, не схожі на ті, що спалахують щовечора над Чорним морем. Та й зорі здавалися більшими, яскравішими. Вітерець приносив прохолоду. Легко дихалося, і якесь дивне збудження охопило раптом Олега.

Він поглянув на біостанцію, що принишкла за кількадесять метрів од борту судна. З ілюмінаторів горішнього відсіку вихлюпувалося м’яке світло. І одразу ж на душі в Олега стало спокійніше. Він зітхнув і прикріпив до поручня головку потужного мікрофона. В лівій руці тримав електричний ліхтарик. Річ у тім, що у всіх приміщеннях корабля світло було вимкнене. Акумулятори вже розрядилися. Хоча в баках судна і не бракувало палива, але Усольцев не хотів пускати в дію електрогенератор.

Олег, ясна річ, не збирався простовбичити цілісіньку ніч на палубі. Він узяв із собою ще й книгу. Тепер слід зайти в рубку, зручніше влаштуватися і поринути у світ пригод. І ці нічні години пролетять хутко.

Він уже підступав до напіввідчинених дверей рубки… І раптом відчув: навколо щось змінилося. Підняв голову, позирнув на небо. Між вузькими довгими хмаринками незворушно плив місяць. Прислухався: з усіх боків линув ледве чутний шерхіт. Хлопець підбіг до парапету, поглянув униз. Океанська вода світилася. На її поверхні кишіла сила-силенна дрібнесеньких змійок. Вони спліталися у стоногі і стоголові клубки і піднімалися дедалі вище. І враз стало так світло, що Олег міг навіть чітко розгледіти пощерблені, потріскані плити палуби. Океан випромінював світло аж до самого горизонту. На його сяючому тлі острів здавався примарною чорною тінню.

Хлопець дивився у воду, аж поки в нього не заболіли очі. Потім метнувся до мікрофона.

— Геннадію Миколайовичу! — крикнув він. — Там море світиться. Повнісінько змійок!

— Що ти верзеш, — почув спокійний голос Усольцева. — Які змії? Почекай, увімкну телеекран.

Через хвилину Усольцев спокійно пояснював:

— Отож, хлопче, ми з тобою стали свідками дуже рідкісного явища. Вважай, що нам пощастило. Ні, це не морські змії. На поверхню океану випливли черв’ячки палоло. Живуть вони на дні у щілинах коралових рифів. Коли виростають, то відшнуровують задні частини тіла і ніби буксирують їх у приповерхневі води. Це переселення відбувається у певні дні останньої четверті місячної фази. Виходить, за календарем сьогодні саме цей час.

— А довго вони кишітимуть на поверхні? — запитав Олег.

— До ранку. Можем протягом цілої ночі милуватися ними. Якби ми сюди потрапили років на сорок—п’ятдесят раніше, то побачили б ще й інше видовище. Тоді о цій порі тубільці з коралових островів вирушали на пірогах у відкрите море, щоб збирати врожай “палоло”. Вони тоді діставали черв’яків із води звичайнісінькими сачками. А потім сушили на сонці. Дослідники, які бували на цих островах раніше, одностайно говорили, що страви із свіжих чи сушених черв’яків напрочуд смачні.