Петр Коломиец - День сірої хвилі

Глибина океану в цьому районі не перевершувала двохсот метрів. Такі мілини не часто зустрінеш в центральній частині Тихого океану. Очевидно, зовсім недавно тут була суша, яку потім поглинули океанські води…

— А ви не знаєте випадково, що за люди живуть на острові Пата-Нуї? — запитав Олег, згадавши свою недавню пригоду.

— Там, здається, побудували недавно лепрозорій, — відповів Воронцов. — Принаймні це зазначено у лоції екваторіальної частини Тихого океану. Якась міжнародна благодійницька організація утримує його за свій кошт. Кидати якір біля атола без особливої потреби заборонено. А чого тебе зацікавили прокажені?

— Просто так запитую, — відповів хлопець, а сам подумав: “Ні, не варто розповідати Володиму Івановичу про ту таємничу гідроакустограму. Зараз не до маячінь якогось прокаженого. До того ж ті незрозумілі слова могли мені просто примаритись”.

Апарат тим часом крокував повз низку невисоких потрісканих скель, припорошених діатомовим намулом. Його ноги, переступаючи через каміння, здіймали у воді хмари всіляких органічних решток. Обриси навколишньої місцевості на телеекрані були якимись розмазаними, нечіткими. Воронцов натиснув на одну із кнопок на пульті управління — з “маківки” підводного дому випорснув телеоб’єктив на високій штанзі. І враз на телеекрані ніби розвиднілось. Перед очима акванавтів постало в усьому своєму бентежному різноманітті життя підводного світу.

Воронцов був вельми досвідченим спостерігачем. Краєм ока він помітив, як верхню частину телеекрана ніби перекреслила трикутна тінь, і зупинив ходу підводного дому. Олег схитнувся у кріслі, схопився за поручні.

— Що сталося!? — вигукнув він. — Чому зупинився апарат?

— Зараз ти побачиш одну сценку, — сказав Воронцов. — Біля нас рятується велетенський кальмар, на якого напав кашалот. Бідоласі вдалося вирватися з його зубів. Дивись, хлопче, і мотай собі на вус: під водою не можна ловити гав.

Бортінженер увімкнув пошукову систему телеочей. Екран трохи помиготів, а потім передав зображення якоїсь живої істоти, схожої на подраний лантух.

— Оце і є кальмар, — сказав Воронцов. — Він поки що маскується, розпластавшись на грунті. Все ще пам’ятає про кашалота.

— А він хіба що — розумний? — запитав Олег. — Я читав, що кальмари не надто розумні. Правда, здатні виробляти умовні рефлекси. Але небагато, якусь дещицю…

— То вже застарілі уявлення. Кальмар має досить розвинений головний мозок. Деякі вчені вважають, що ці тварини після дресирування можуть навіть стати помічниками людини. Втім, письменники-фантасти подарували їм надто злостивий характер. Подекуди, до речі, кальмари будують собі хатинки…

— Хатинки? Та не може бути!

— Саме так, — розповідав Воронцов. — На два поперечні камінці вони кладуть третій, плаский. Виходять стіни й дах. Потім кальмари затискуються всередину і загороджують вхід меншим камінчиком. Звичайно, на таке здатні не всі ці тварини — лише кілька невеличких за розмірами видів. А взагалі кальмари, як кажуть, “тигри” й “вовки” океанських глибин. Найбільші з них досягають двадцяти—двадцяти п’яти метрів у довжину. Рухаються із швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів за годину. Хто здатний врятуватися від них втечею?! У цих гігантів є лише один ворог — кашалот.

— А чому люди ще й досі не використовують принцип руху кальмара? Уявіть собі машину, що засмоктує в себе воду, а потім виштовхує через сопло. Запозичити б “патент” у цих тварин!..

Зображення кальмара стало чіткішим. Олег навіть розгледів довжелезні мацаки потвори, що витягувалися, скорочувалися, спліталися в сірі вузли. Конвульсивно миготіли схожі на блюдця присоски. Тварина не могла відірватися від поверхні скелі, хоч і викидала раз у раз потужний струмінь води. Зрештою, кальмар випустив із мацаків пазурі і закивав дзьобом. Та порвані м’язи вже не тулили докупи ці бридкі вузли. Страховисько навіть втратило здатність повзти. Раптом із щілини в скелі вислизнула мурена. Круглі чорні очі миттю вп’ялися в тіло безпомічної жертви. Перед ніздрями хижака заворушилися дві тонесенькі трубочки. Схожа на змію риба враз кинулася на жертву. Довгі нерівні зуби впилися в мантію сірого кальмара. Якось дуже повільно, розхристано він випростав мацаки і спробував схопити ними тіло мурени. Та рухи його були занадто повільними. Мурена легко вислизнула з тих обіймів…

Олег затулив очі руками. Воронцов позирнув на нього і відвів телеочі від цієї сцени. Відтепер на екрані з’явилася колонія морських їжачків. Червоні м’ячики, нашорошивши гострі колючки, повагом переселялися на нову місцину. Під ними вібрували прозорі ніжки, присмоктувалися до грунту і перетягували круглі тільця на лічені сантиметри вперед.