Петр Коломиец - День сірої хвилі

Збіг східцями на нижню палубу. Як тихо і прохолодно у довгому критому коридорі! Через метрів тридцять з’являться ще одні східці, які й виведуть його на верхню палубу корми.

Біолог прошкував до світлої плями, що падала на підлогу від люка, і мало не наступив на чиїсь ноги. Здригнувся всім тілом і відступив назад. Хто тут?! Придивився пильніше. Під металевою стіною сиділа людина, випроставши впоперек коридора довгі ноги і розкидавши руки. Кудлата голова лежала на грудях.

Очі Усольцева призвичаїлися до пітьми, і він розгледів одяг людини; картата сорочка з широким вирізом на грудях, білі брюки, підперезані гаптованим поясом. Так одягаються моряки в цих широтах Тихого океану.

— Хелло, містер! — Усольцев подумки складав запитання англійською мовою і вже наперед смакував ту мить, коли розвіються всі таємниці, які оточували цей дивний корабель. — Пліз…

Моряк звів голову і поглянув на Усольцева широко розплющеними і ніби закам’янілими очима. У них застиг вираз незвичайного переляку, граничної розгубленості.

Біолог відсахнувся. Моряк підвівся і підійшов майже впритул до нього. Доторкнувся пальцями плеча біолога. Рухи його були повільними і невпевненими…

Тепер вони стояли лицем до лиця. І, як не дивно, ті шкарубкі пальці, що вп’ялися в плече біологові, не злякали його. Бо в тому конвульсивному потискові відчувалися цілковита безпорадність, безпомічність.

— Спік ю інгліш? — вигукнув Усольцев.

— М-м-м-мім… Бу-бу-бубу!.. І-і-і-і-і!

Промовивши кілька непевних звуків, моряк замовк і знову заблимав очима. Рука його не полишала плеча Усольцева. Вуста розтулилися, показуючи білі зуби.

Оце так зустріч! Схоже на те, що хлопчина збожеволів. Жести, мугикання… А де ж інші члени екіпажу? Невже вони залишили божевільного і втекли?

Гаряче, гаряче, ще гарячіше! Як у тій дитячій грі. Добре, що на біостанції в діагностичний апарат. Ясна річ, доведеться забрати хлопця з собою. А там видно буде.

Усольцев зітхнув з полегшенням і посадовив моряка під стіною. Хай побуде поки що тут, на палубу виводити його небезпечно, ще впаде за борт. І Хоменко неначе навмисно зник. А тут для нього такий сюрприз!

Біолог пройшов медичне стажування і вже вісім місяців виконував на борту біостанції обов’язки лікаря. Та в цю мить не міг пригадати жодне захворювання, від якого б доросла людина раптом стала безпомічною, мов мала дитина.

На палубу вийшов Хоменко. Кинувши погляд на обличчя начальника біостанції, Усольцев зрозумів: там, у каютах, є ще й інші хворі!

— І я побачив одного грека, — мовив Усольцев. — Молодий ще хлопчина, мабуть, божевільний. Його треба якось рятувати… Куди ж це ми потрапили? Якесь закляте судно! І для кожного з них потрібна нянька! Ніколи не бачив і не чув про таке. Розповіли б — не повірив!

— Що ж сталося з ними? — бідкався Хоменко. — П’ять моряків — і всі божевільні! Чому?.. Де ж інші? Хоч би знайти людину із здоровим глуздом.

— Боюся, що весь екіпаж збожеволів. Ми ж не заходили в камбуз, кубрик, не спускалися в трюм. Суховантаж такого класу обслуговують зо два десятки моряків.

— Що ж робити? Вся надія на автодіагноста.

— До нього дійде черга. Спочатку оглянемо все судно, обстежимо всі закапелки, зведемо всіх хворих у салон. Ти зазирни у рубку радиста, навідайся у кубрик. Не думаю, що хтось ховається у трюмі. Зрештою, знайдемо списки членів екіпажу й звіримо. Я беру на себе машинний зал…

— А де салон? — запитав понуро Усольцев. Він уже уявляв, скільки клопотів чекає на нього.

— А де ж влаштовують завжди салон на судні? На другій палубі. Підеш цим коридором і побачиш трап.

Усольцев вирішив оглянути радіорубку. Заглянув через ілюмінатор всередину невеличкої кімнатки. На вузенькому столику стояла чорна коробка рації. Її не встигли вимкнути — жили своїм таємничим життям зелені та червоні індикатори на панелі.

Раптом чиясь п’ятірня лягла на сіру площину стола. Вона сунулась все далі й далі, аж поки не випірнув і лікоть…

Усольцев відскочив од вікна і натиснув плечима на двері. Вони враз відчинилися, і біолог мало не впав на людину, яка, чіпляючись за стіл, силкувалася звестися па ноги. Усольцев ледве підняв її з підлоги, посадив у закутку кімнати. Новий “пацієнт” мав типово грецьку зовнішність — кучеряве волосся, масивний рівний ніс, важке підборіддя. А очі в нього були такі ж, як і в того молодого хлопця, — безпорадні, благаючі.

“А може, вони прийняли наркотики? — промайнула думка в біолога. — Те бісове зілля найчастіше спричиняє божевілля. Ні, це малоймовірно, адже весь екіпаж, мов один чоловік… Тоді що це? Невідома науці психічна епідемія?”