Петр Коломиец - День сірої хвилі

І раптом біолог зрозумів: не проміняв би він на найбільші принади підводного світу цей духмяний легіт, який так приємно освіжав щоки та чоло, це густе пахуче повітря, цей безмежний простір і навіть це немилосердно-пекуче сонце.

Та ось те, що він виглядав…

Вдалині, між морем і небом, забовваніла чотирикутна цятка з ледь помітними зубцями. Біолог прикипів до неї очима. Від напруження у нього виступили навіть сльози. Затулив обличчя руками: сонце пекло немилосердно. Стулені пальці здавалися червоними, аж багряними. Так і закарбувалася в пам’яті Усольцева ця мить — легеньке похитування палуби під ногами, червона імла, колючий доторк сонячного проміння до тім’я та потилиці.

Корабель стрімко наближався. Двигуни не працювали — судно несла поверхнева течія. Жодних ознак пожежі на борту. Усольцев із полегшенням зітхнув. Нічого лихого ще не сталося: корпус судна сидів у воді значно вище червоної ватерлінії. Але ж чому тоді мовчить рація? Якщо всього-на-всього зіпсувалися двигуни, то біостанція візьме корабель на буксир. Погода нині надзвичайно лагідна. Хоменко та Усольцев встигли раніше обговорити всі можливі варіанти рятувальних операцій. Який же з них доведеться застосовувати?

Телеекран у залі керування біостанції незрівнянно далекозоріший. Але Усольцев не мав бажання спускатися з “горища”, щоб переговорити з Хоменком.

Чий же це корабель? Суховантаж великої водотоннажності. Конструкція досить застаріла. Високий ніс, довга палуба-платформа, на кормі біла триповерхова надбудова. Вздовж борту тягнеться низка якихось рубаних літер. Але назву не прочитати…

Ось уже можна розгледіти навіть рядочки ілюмінаторів, що оперізували борт. Легенький бриз ворушив полотнище грецького національного прапора.

Та ніхто не підходив до поручнів. Жодна людина не з’явилася на палубі…

А можливо, моряки встигли залишити судно, екіпаж підібрав інший корабель?

Малоймовірно. Ніхто б не лишив напризволяще корабель, в якому вийшли з ладу лише двигуни. Найближчий атол знаходиться миль за двісті!

Біостанція підійшла майже до судна і дрейфувала разом із ним за течією. Біла фарба на металевій обшивці корпусу потріскалася. Ніби її од ватерлінії до вінця бортів затягла примхлива павутина. Мов грона сліпих очей, жовтіли ілюмінатори.

На оглядовому майданчику, ліворуч, відчинився ще один люк, з нього випоркснула ажурна драбина. Тугою струною напнулися сталеві штирі.

— Ще вище! — крикнув Усольцев у мікрофон, зійшовши на “горище”.

Драбина зачепилася гачками за вінчик бортів.

— Гей, там, на судні?! Відгукніться! — крикнув Хоменко.

— Хоч би одна жива душа, — докинув Усольцев.

А далі все відбувалося за раніше розробленим сценарієм. Магнітні присоски міцно з’єднали біостанцію і корабель. Обидва судна повільно дрейфували на захід. Першим на палубу вибрався Усольцев і відразу ж мало не спіткнувся об забруднені машинним маслом канати. Черевики прямо-таки липли до розпеченої палуби. Заглянув у капітанську рубку. І там нікого не побачив. На вузенькому алюмінієвому столику біліла карта, шаруділи списані дрібним почерком аркуші паперу. Під каблуками хруснуло скельце окулярів.

Усольцев вийшов із капітанської рубки, витер піт з чола. Що за оказія? Ніколи не сподівався, що потрапить на такий собі “Летючий голландець”. Де ж поділися люди? Адже судно ціле-цілісіньке, не помітно жодних слідів аварії, пошкоджень.

І біологові раптом стало страшно. Ніби чиїсь крижані очі втупилися йому в потилицю. Щось подібне він пережив у далекому дитинстві, коли із сусідським хлопчаком сходив опівночі на міський цвинтар. Тоді уповні стояв Місяць. Вони ходили поміж рядами пам’ятників і давніх могил. Він тоді навмисне говорив басом і рішуче розмахував руками, але ноги йому ніяк не корилися…

“А що робить Хоменко? — подумав Усольцев, неспокійно озираючись на всі боки і намагаючись відкараскатись від споминів про ту давню пригоду. — Цікаво, що ж він знайшов?”

Зійшовши на борт судна, акванавти вирішили розійтися. Усольцев мусив оглянути носову частину, а Хоменко — корму. Потім вони мали удвох обстежувати каюти трипалубної надбудови, капітанський місток, машинний зал і трюми.

— Хоменко! — закричав щосили Усольцев і раптом відчув, як тремтить його голос. І враз розгнівався сам на себе. “Ну-ну, звідки ці дикі фантазії — “Летючий голландець”, цвинтар…”

Відповіді не почув. Постояв ще трохи, поміркував: “Ні, варто розшукати начальника біостанції. Удвох буде спокійніше…”