Петр Коломиец - День сірої хвилі

І зненацька на телеекрані з’явився змій. Олег придивився пильніше до фантастичної тварини. Ні, вона не була потворною. Гордий вигин шиї, плавна лінія тулуба, що переходить у довгий гнучкий хвіст… Напрочуд красиво. Біля довгого звивистого тіла вигулькнула одна цятка — людина в акватроні. Змій, очевидно, відчув, що його переслідують. Тулуб його зібгався в пружину, замиготіли плавники, шия витягнулася майже в горизонтальну лінію. Дистанція між твариною та акванавтом одразу?к збільшилась. Змій плив тепер серед фейєричного калейдоскопа кольорових плям.

— Та він же втікає! — мимоволі вигукнув Олег.

Дійсно, тварина раптом дугою вигнула хвіст і, виписавши коло на брунатній площині телеекрана, перетворилася на мерехтливу цятку.

Олег заплющив очі і сперся підборіддям на бильце крісла. Він знав, що людина в акватроні невразлива, але не міг відкараскатись від тривожних думок. Зрадів, коли пролунала сирена. Тоді вийшов у відсік і знову натиснув на важіль. Крізь зубасту пащу шлюзу в підводний дім прослизнув акванавт…

Потім Воронцов та Олег зайшли у кабіну. Бортінженер про щось розмірковував, а хлопець не поспішав сполохати його запитаннями. Не обзивався і гідроакустичний апарат зв’язку. Тож їхня короткочасна відпустка продовжувалася.

Воронцов заговорив:

— Я зняв його на кінострічку. Тепер уже вченим-педантам не відкрутитись. Ми з тобою, хлопче, відкрили абсолютно невідомий вид підводних тварин. Що й казати, світова сенсація. І ти до неї також причетний. Хочеш знати мою думку? Довжина змія метрів з двадцять. Діаметр тулуба — близько двох метрів. Розміри, ясна річ, вражаючі. Хто ж він? Як на мене, плезіозавр. Його сухопутні колеги — динозаври, тиранозаври, бронтозаври — вимерли 60 мільйонів років тому. А безодня океану зберегла останнього ящера-гіганта.

Воронцов ще довго розповідав би про морського змія, на побаченні з яким він щойно побував, та заклацав апарат гідроакустичного зв’язку. Воронцов, уважно вислухавши повідомлення, мовив хлопцеві:

— Хоменко вказав точні координати. Рушаємо на допомогу!

Акванавти поспішали у район, вказаний начальником біостанції. Апарат плив на незначній глибині — до поверхні лишалося якихось сорок—п’ятдесят метрів. Швидкість сягала сорока кілометрів за годину. Через двадцять хвилин Воронцов та Олег мали приєднатися до решти екіпажу біостанції. Про обставини катастрофи їх повідомили лише в загальних рисах. Вони знали про нещастя так мало, що не могли навіть висловити якихось припущень.

Апарат мчав із такою швидкістю, що підводні мешканці розсипалися перед сферою, тінями проносячись на телеекрані. Воронцов прикипів поглядом до пульта управління, а Олег неспокійно вовтузився у своєму кріслі. Хлопцеві вже допікала довга бездіяльність.

— Якби ми не ганялись за змієм, давно б дісталися до місця катастрофи, — сказав Олег.

Воронцов неквапно відповів:

— Невеличка затримка справі не зашкодить. Корабель добре тримається на плаву. Не журися, хлопче! Наш фільм про морського змія викличе справжню сенсацію. Та спершу допоможемо екіпажу судна…

Розмова знову урвалась. Олег неуважним поглядом ковзнув по сіро-зеленій каламуті, яка хиталася на телеекрані. Вряди-годи з неї, мов іскри, викрешувались срібні цятки і миттю гасли. Воронцов не хотів піднімати апарат на поверхню океану. Там би підводний дім надто гойдали хвилі.

Раптом Воронцов відчув, що підводний дім ледве-ледве сповільнив свій лет. Поглянув на табло: стрілка відхилилася від тої позначки, на якій вона танцювала ще секунду тому. Бортінженер розгубився. Двигуни працювали у звичному режимі. Виходить, щось заважало апарату долати опір води. За якусь мить підводний дім різко рвонувся догори, піднявся до якогось незримого рівня, а потім почав падати вниз. Даремно Воронцов гарячково маніпулював тумблерами, що керували кермом та поплавками, — апарат уперто падав на дно.

— Що це?! — злякано вигукнув Олег. — Чому ми падаємо?

— Внутрішні хвилі, — спокійно пояснив Воронцов. — З ними нелегко впоратися. Спокійно! Зараз ми їх уникнемо.

Бортінженер, зосередившись, чекав, коли апарат знову понесе вгору. Власне, він мав інтуїтивно випередити цю мить. Йому вже не могли допомогти прилади: людині за таких умов бракувало часу проаналізувати показання стрілок. Воронцов прислухався до ледь чутного потріскування зовнішньої обшивки, яку ніби стискували чиїсь велетенські руйнівні руки. І він вгадав-таки потрібний момент. Пальці різко натиснули на два клавіші. Обертання гвинтів різко збільшилось. Підводний дім начебто зрізав черговий гребінь внутрішньої хвилі. Апарат плавно спускався на дно. Зникло потріскування — незримі лабета розімкнулися.