Анатолій Стась - Зелена пастка

Дізнавшись від балакучого місіонера про те, що до порту понад двісті миль, жінка з вдячністю поглянула на юнака, який непорушно сидів у човні. Адже він збирався подолати цей шлях заради неї. Скільки ж ото бідному хлопчині довелося б ще махати веслами!.. Тепер цей карантин. Що ж їй робити?

Вона призналася Ларсену, що справді потрапила в складне становище. Знайомих у тутешнім краю не має, якби не гостинність індіян, їй, мабуть, довелося б загинути. Близькі та друзі давно вважають її мертвою. Та про все довго розказувати.

Місіонер замахав руками. Не треба, нічого не треба розказувати. Він запрошує сеньйору до себе в місію. Комфорту не обіцяє, проте найнеобхідніше вона там знайде. В нього своя радіостанція. Він підтримуватиме зв'язок з Хармю, вони будуть знати, коли скінчиться карантин. Якщо сеньйора забажає, можна також налагодити зв'язок з містечком Пері, його радіостанція — до її послуг, його дім — відкритий для всіх.

Жінці нічого іншого не залишалося, як тільки пристати на пропозицію гостинного місіонера. «Добре, що зустрілася така людина», — подумала вона.

Хлопчина неохоче переклав скафандр із човна на катер. Місіонер з цікавістю поглядав на дивне спорядження, що лежало біля ніг жінки, але нічого не питав. Він щось швидко сказав індіянинові. Юнак відповів одним словом. Жінка простягла хлопцеві руку, він обережно торкнувся до неї і, не дивлячись на Ларсена, сильними ударами весел погнав човен назад, за течією.

Катер мчав на великій швидкості, робив карколомні викрутаси у плетиві приток Вачуайо. Жовтаві хвилі омивали стовбури дерев, що росли у воді. Звивисті рукави перетворювалися на заболочені озера, часом дно катера скрипіло, чіплялося за коріння, суденце шматувало носом яскраве латаття, білі орхідеї. Згодом озера злилися в мальовниче болото, лише нерівна вузенька стежка чистоводу простяглася вдалину і губилася в зеленому мороці.

Деінде на мілині темніли напівзатоплені колоди. Ось одна вигнулася, заворушилася. Жінка мимоволі вхопилася за цупку полу тужурки Ларсена — «колода» виткнула з води потворну роззявлену крокодилячу пащеку. Над водою хмарами висіли москіти, билися об лобове скло кабіни, заважали дивитися вперед. Та місіонер вів катер упевнено, все далі зглиблюючись у джунглі.

Вже сутеніло, коли з імли на пагорбі виступили обриси невеликого будинку. Катер причалив до хисткого помосту. Поряд темніли мовчазні дерева. У віконці хатини сиротливо блимав вогник.

У будинку місії разом з Ларсеном мешкала стара згорблена служниця-індіянка. Для гості відвели напівпорожню кімнату, в якій висів гамак. Після вечері місіонер увімкнув радіостанцію. Бідкався, що апаратура слабенька, і якби пощастило встановити зв'язок з містом Пері, то тамтешні радисти вже «транзитом» перекажуть в ефір усе, що потрібно, від імені сеньйори.

— Мені небагато треба, пане Ларсен. Тільки послати повідомлення про те, що океанолог Оксана Вовченко жива і перебуває у вашій оселі, — сказала жінка.

Місіонер був вражений.

— Ви — Оксана Вовченко? З підводної бази? Дружина відомого вченого-біолога? Про вас стільки писала преса! Про вас і про всіх, кого спіткало лихо на дні океану… Неймовірно!

— Так, це я, — кивнула мати.

Місіонер почав гарячково крутити ручку радіостанції.

Ранком мати вгледіла у вікно білу яхту. Вона стояла біля причалу поряд з електрокатером Ларсена. На берег зійшло двоє в крислатих капелюхах.

У кімнату вбіг місіонер потирав руки, всміхався.

— Сеньйоро, уявіть собі, наше повідомлення прийняв радист на яхті, що прямувала в Пері. Капітан усю ніч пробивався в цю глушину, щоб узяти нас на борт. Як бачите, прізвище Вовченко дещо значить. Я радий за вас, післязавтра ви будете в Пері, а туди прибувають літаки… Ну, кілька ковтків кави для бадьорості! Тутешня кава — справжній еліксир життя, запевняю вас, сеньйоро.

Напевно, в каву підсипали чималу дозу снотворного. Жінка очуняла в незнайомій кімнаті без вікон, стіни біліли пластиком. Вона й гадки не мала, що то одне з помешкань підземелля в джунглях.

…Все, що я почув від матері, виразно уявлялося мені в ті хвилини: гуркіт підводного вибуху, зруйновані споруди на дні океану, жінка в скафандрі серед розбурханих хвиль…

Я сказав пошепки:

— Мамо, це вони, ті, що засіли тут, знищили вашу підводну колонію!

Вголос, не криючись, мати відповіла:

— Я знаю. Догадалася згодом, коли зрозуміла, куди потрапила та хто порядкує в цьому гадючому кублі.