Анатолій Стась - Зелена пастка

— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.

— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.

— Сказав — не напишу, так і буде.

У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.

— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.

На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.

— Приведіть його до мене!

Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.

— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:

— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.

Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.

— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!

Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.

Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.

— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.

Я не відповідав.

Моя мовчанка починала дратувати його.

Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.

— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім'я, друзів, не пам'ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?

— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.

— Коменданта до мене!

За кілька хвилин у залі з пальмою з'явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.

— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.

Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.

Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»

Яскравий потік світла зненацька б'є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:

— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.

Жінка рвучко повернулася.

— Мамо! — закричав я. — Мамо!..

То була моя мати.

…Вона обсмикнула пухнастий светр, тріпнула хвилястим волоссям. Випростала руки. Їй допомогли одягти скафандр. Еластичний, у кільканадцять разів міцніший од металу, він зручно облягав тіло і водночас витримував неймовірне тиснення водяної товщі. У скафандрі жінка була схожа на казкову морську істоту. Власне, так воно й було. Ця жінка і всі, хто мешкав тут, у з'єднаних вузькими галереями-переходами приміщеннях, уже звикли до підводних просторів океану. Лише півметрові стіни відмежовували їх од вічно безмовного царства глибин.