Анатолій Стась - Зелена пастка

Безшумно відчинилися щити проміжної камери. Жінка в скафандрі переступила через високий поріг. Двері-щити стали на своє місце. З отворів вдарили піняві струмені, заклекотало, завирувало. Камера швидко наповнювалась водою. Відкрився півкруглий люк — вікно в океан. Відштовхнувшись ластами, жінка випливла назовні.

Її оточувала непроглядна чорнота. Сліпучий промінь прожектора насилу розтинав темінь. Світла доріжка лягла на бугристе дно, в ній промайнула зграйка риб. Жінка увімкнула радіомаяк. «Ті-у-у, ті-у-у-у…» — ЕГБ-1 подавала чіткі позивні. Жінці треба було плисти на південний захід понад дві милі, щоб дістатися океанської западини поблизу острова Арпа-Нау. Там, у глибинах, були встановлені прилади. Вони мали дати відповідь на одне запитання: яке походження кулястих предметів, що, неначе м'ячі, встелили дно западини. Понад двадцять років тому вчені зробили припущення: загадкові кулі — не що інше, як колонії мікроорганізмів, котрі живляться металами, розчиненими у морській воді. Кулі виявилися згустками цінних руд: марганцю, кобальту, нікелю, міді.

Щодня, в один і той же час, жінка вирушала з Експериментальної глибинної бази в напрямку до Арпа-Нау. Вона перевіряла покажчик спеціальних апаратів, що фіксували процеси утворення отих м'ячів-рудоносів, яких, за попередніми підрахунками, в глибинах Атлантичного океану зібралося мільйони і мільйони тонн. Подекуди кулі поспіль вкривали дно, і ця підводна «бруківка» мала неоціненну вартість.

Позаду давно зникло, розчинилося в мороці світло ілюмінаторів бази. На глибинах понад п'ять тисяч метрів тривала вічна ніч. Промінь прожектора зрідка натрапляв на знайомі орієнтири — на верхівки підводних скель, на залишки давно затонулого корабля. До западини, де стояли прилади, залишилося плисти хвилин десять. Зненацька вода незвично і миттю ущільнилась, жінка відчула поштовх у спину. Здалеку донісся важкий гуркіт. Радіомаяк замовк. Зв'язок з ЕГБ-1 обірвався.

В разі затухання пеленга кожен, хто перебував в океані, мусив негайно повертатися на базу. Так передбачалося в інструкції. Не роздумуючи, жінка попливла назад. У розкотистому спалахові грому вчулося щось тривожне, зловісне. Жінку охопив неспокій.

Закута в скафандр постать розтинала воду, набираючи швидкість. Вода все більш каламутнішала, здавалося, дно океану застилала хмара, в якій застрявало навіть лезо електропроменя. Жінка рухалася майже наосліп. І незабаром наштовхнулася на хаотичне нагромадження уламків. Навколо безладно височіли безформні брили бетону, їжачилась пошматована, кручена металева арматура. На місці, де ще півгодини тому стояв комплекс підводних споруд, де пульсувало життя, залишилися німі руїни.

Жінка в розпачі сновигала поміж потрощених, розчавлених будівель. У неї жевріла надія — може, хтось із товаришів урятувався, може, десь уцілів якийсь закуток серед страхітливого спустошення… Та живих не було. Пекельний вибух змів усе, не витримав навіть надтвердий моноліт фундаменту, розколовся, розповзся; величезні уламки стали дибки, потрощивши приміщення лабораторій, складів, житлових відсіків.

Каламуть повільно осідала. Прибита горем жінка не помічала над головою величезної металевої конструкції, що, закинута вибухом на скелю, сповзала схилом униз. Ще мить — і кам'яний град посипався на мандрівницю у скафандрі, закрутив її, поволік у чорну безодню.

Скафандр витримав. Аварійні реле, як їм належало, увімкнулися і зробили своє. Непритомну жінку винесло на поверхню океану. Хвилі бавилися нею, як тріскою. Вона очуняла. В обличчя світило пекуче сонце. Прозоро сяяло блакитне небо. Перед очима злітали прозорі бризки. І зовсім близько, майже поряд, плив корабель, швидкохідний багатопалубний велетень.

Жінка зробила зусилля, намагаючись покласти руку на сигнальний блок скафандра. Застогнала від нестерпного болю, що обпік тіло. Ракети так і не злетіли в небо, не розпустилися палахкотливими гронами вогнів. Корабель віддалявся і незабаром зник за білими гребенями хвиль.

Вітер надвечір зміцнів. Заштормило. Скафандр то злітав угору, то провалювався в клекотливий вир. Жінка знесилилася, часом впадала у забуття. Вона мріяла про те, щоб заглибитися під воду, знаючи, що там панують тиша і спокій. Але не було сили впоратися із скафандром — від найменшого поруху туманилася свідомість.

Дві доби штормовий вітер носив її по океану. На третій день знесиленій жінці почулося кигикання чайок. Птахи пролітали низько над водою, ледве не зачіпали крилами скафандр. Вона подумала, що хвилі принесли її до скелястого пустельного острова Арпа-Нау. І побачила раптом широкий, схожий на пліт, бамбуковий човен.