Анатолій Стась - Зелена пастка

— Але ж він і сам загине, навіщо ж йому…

— В тому й суть, що не загине. Тримаючи в руках генетичний код «С-17», можна міняти структуру смертоносних бактерій, то посилювати їх дію, то знешкоджувати їх. Спільники Брендорфа сконструювали радіоелектронну апаратуру, за її допомогою бактерії «С-17» на будь-якій відстані нейтралізуються, миттю позбавляються нищівної сили. Як каже фрейлейн Труда, Брендорф називає себе «диригентом смерті». Вона любить побазікати, з її слів можна уявити собі ось таку картину. В якомусь районі земної кулі, обраному з примхи Брендорфа, зненацька, за добу чи, може, за годину, вмирають люди, щезають усі форми життя, залишається лише гола пустка, камінь, метал. Продемонструвавши в дії бактеріологічну зброю, «диригент смерті» тут же наказує ліквідувати свою аспидну «армію», не допускаючи поширення бактерій далі по планеті. Але паніка, жах, розгубленість уже посіяні. Над планетою, як меч Дамокла, нависла примара знищення, спустошення. Брендорф на це й розраховував. Страхаючи новими атаками бактерій, він диктує людству свою волю. Неважко догадатися, що саме вимагатиме авантюрист: те, чого свого часу не дали здійснити кривавому Гітлеру — володарювання над світом. Одним фрейлейн Труда невдоволена: вона вважає, що Брендорф занадто повільно веде підготовку до наступу. Як на Труду, то «С-17» вже сьогодні слід «випустити на волю»…

Я слухав матір, а перед очима попливли знайомі квартали далекого рідного міста. Знайомі і разом з тим якісь чужі, невпізнанні, неначе пронісся над ними зловісний ураган. Нерухомо застигли тротуари-ескалатори, смоляна темінь загусла в широких вікнах, сірими неживими острівцями видніються розлогі тераси, дахи, де ще вчора буяли квіти, зеленіли солярії. Як обвуглені, стоять безлисті дерева на тужливо-мертвих дніпровських берегах, лиш курява здіймається вітром і осідає на безлюдні пляжі, на дороги, на безплідні ниви. Над містом, над землею, де вже не існує життя, сходить байдуже, безрадісне сонце; куди не глянь — тільки два кольори: чорнота і багрянець пожеж… А з тієї чорноти, з диму та кіптяви виступає постать у мундирі із свастикою. Вона крокує над свинцевим степом, над громаддям спорожнілих будинків та палаців, тінь від неї повзе по землі, накриваючи мертві тіла людей. Тінь «диригента смерті».

Я відчув у собі наростаючий жах, стримуючи його, не підпускаючи до серця, видихнув:

— Все одно цей фашист не всидить у своїй схованці! Брендорфа викурять звідси разом із його бактеріями. Коли того вечора батько розмовляв із Чанаді… вони говорили про те, що в порту Хармю потай розвантажувалося всяке обладнання. Чанаді знає багато дечого, він догадується, що в джунглях не все гаразд…

Мати обняла мене за плечі.

— Я не хотіла приховувати правду від тебе. Людині легше боротися, коли вона бачить, яка перед нею небезпека. Ще не пізно запобігти лихові. Для обстрілу бактеріями віддалених пунктів землі Брендорфу потрібні спеціальні снаряди. Він гарячково будує ракетний полігон. Це той самий тунель, в якому тебе примушували працювати разом з індіянами. Раніше ніж за рік закінчити будівництво неможливо. Щоб виграти час і встигнути з полігоном, Брендорф будь-що хоче загородити людям шлях у джунглі. Він добре розуміє, що освоєння сельви призведе до загибелі його кубла. Схованка фашистів тільки тому й існувала протягом десятиліть, що тропічні ліси цього краю не чули людського голосу. Як тільки сюди прибудуть робітники, нетрі оживуть, і Брендорфу настане кінець. Тому він і задумав примусити батька згорнути роботу експедиції і заявити, начебто джунглі не виправдали сподівань. Ти добре зробив, відмовившись писати листа. Батько не з тих, хто піддається на шантаж, тож нехай Брендорф знає, що й син доктора Вовченка не з боягузів.

— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?

— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.

— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?

— Я з нею працюю.

— Ти? З нею?

— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов'язкою на оці.