Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Джон тішив себе думкою, що попереду відкритий океан. Якщо бригантину досі не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кінця.

Він іще встиг поділитися цією думкою з хлопчиком. Зненацька шалений біг бригантини урвався. Різко смикнувшись назад, вітрильник з гуркотом і страшним скреготом круто поліз угору, став дибки, потім хитнувся і, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.

Капітан і хлопчик повисли на поручнях містка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, він хапливо намацав рятувальний пояс, але так і не надів його. В густому сутінку ночі далеко від корабля очі розрізнили чорний силует гір.

Бригантину викинуло на берег.

За сто три роки, прожитих на світі, Джон багато чого забув. Із пам’яті випали цілі десятиріччя. Але не ті двадцять сім днів. Ті дні забути неможливо.

Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острів Флінт. Рік тому він проходив на своїй бригантині повз нього і запам’ятав обрис гірських вершин. Коли розвидніло, йому здалося, що це ті самі вершини. Нічого поганого про населення Флінту він не чув, тому й не сподівався тут ніякої небезпеки. Казали, що на цьому острові живе навелике плем’я мирних полінезійських рибалок.

І, тільки-но прийшовши до тями, пірати без будь-якої обережності почали обладнувати тимчасовий табір. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни і знову стягти бригантину на воду.

Кілька чоловік одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велів. пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубільців. Поблизу того місця, куди викинуло “Флайїн стар”, у море впадала якась річечка, росли кокосові пальми і багато апельсинових дерев, але ніяких осель не було видно.

Біля корабля лишилось тридцять чоловік. Усі працювали на березі, розчищали майданчики для наметів. Несподівано з трьох боків на них посипалось каміння.

Пірати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пістолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов із-під землі. З нестямним виттям, вереском і криками. Їх було не менше сотні. Згодом з лісу вийшло ще стільки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев’яні клітки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тільки тепер, побачивши клітки, він зрозумів, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флінт. Вони попали на маркізький острів Фату-Хіва, населення якого зажило похмурої слави канібалів. Про клітки, в які фатухівці саджали своїх полонених, знала вся Океанія.

їх довго кудись несли. Ледь помітна стежка, звиваючись у хащах тропічного лісу, піднімалася вище й вище. Потім вона так само довго зміїлася по схилу. Нарешті обірвалась. Дорогу перегородила прірва. Вузька кам’яниста ущелина, ніби розтинала гору на дві частини.

Зупинившись, тубільці з’юрмилися біля клітки Джона. Сміючись і жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнішній вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкіра і така ж цупка чорна чуприна. Але очі голубі, а борода — червона. Він фарбував її якимсь індіанським зіллям, що дісталося йому від батька.

Мешканці атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базі, трохи навчили його полінезійської мови. Тубільці розмовляли тим же тягучим, ніби одне нескінченне слово, діалектом. Однак Джон нічого не розумів, він був дуже приголомшений.

— Гади, мерзота, брудні сволоцюги! — розлючено плювався він.

Ці мерзотники зжеруть його, обгризуть його кістки, як собаки.

Раптом позаду, десь у довгому ряду кліток, які стояли на стежці, пролунав голос маленького Тома:

— Містере капітан!

У Джона тьохнуло серце.

— Слухаю, мій хлопчику! Що з тобою, Томмі?

— Нічого, сер, — спокійно і, як здалося Джонові, навіть весело відповів хлопчик. — Я в клітці. Вони з’їдять нас?

Джон силувано засміявся.

— Звідки ти взяв, Томмі? Що за дурниці лізуть тобі в голову?

Хлопчик відчув, що капітан сказав йому неправду. Томмі прекрасно все розумів.

— Капітане, — сказав він, — хочете, я вам заспіваю?

У клітках розчулено загомоніли:

— Томмі, руде ангелятко, ти не боїшся?

— А хіба зі мною немає моїх друзів? — У голосі хлопчика прозвучала звична для нього іронія.

— Так, Томмі, ми з тобою. Але, Томмі, ти ж ніколи не співав.