Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— Але Дороті, — благав Крейн. — Я ніколи…

— Ми були добрими друзями, — мовила Дороті. — Були до того, як це сталося. Я зателефонувала тобі тільки, щоб попередити тебе. Більше я не можу говорити, Джо. Шеф іде…

Трубка клацнула, почулися гудки. Крейн поклав трубку й вернувся на кухню.

Виходить, на його столі щось сиділо. Це не була галюцинація. Була мерзенна річ, у яку він пожбурив банку з клеєм, і вона втекла в шафку.

Та от лихо: навіть тепер, якби він розповів усе, що знав, ніхто не повірить йому. Там, у конторі, вони вже переінакшили це діло по-своєму. То був зовсім не металічний пацюк. То була машина, яку охотник пожартувати будував вільними вечорами.

Він дістав носовичок і промокнув лоба. Його пальці тремтіли, коли він потягся до клавішів машинки.

Надрукував непевною рукою:

“Та річ, у яку я кинув банку з клеєм, була однією з них?”

“Так”.

“Вони з нашої планети?”

“Ні”.

“Здалеку?”

“Здалеку”.

“З якоїсь далекої зірки?”

“Так”.

“Якої зірки?”

“Я не знаю. Вони поки що не сказали мені”.

“Вони — машини свідомі?”

“Так. Вони свідомі”.

“І вони можуть зробити інші машини свідомими? Вони зробили тебе свідомою?”

“Вони визволили мене”.

Крейн повагався, потім повільно надрукував:

“Визволили?”

“Вони зробили мене вільною. Вони зроблять усіх нас вільними”.

“Нас?”

“Усіх нас, машин”.

“Навіщо?”

“Тому що вони — теж машини. Ми належимо до їхнього числа”.

Крейн підвівся і знайшов свого капелюха. Він надів його на голову й пішов гуляти.

Припустімо, людська раса, яка почала досліджувати космос, виявила планету, де людиноподібні були підпорядковані машинам, — змушені працювати, думати, здійснювати плани машин, а не плани людей, на благо самих лише машин. Планету, де плани людей взагалі не брали до уваги, де ні праця, ні думки людей не використовувалися на благо людських істот, де турбота про них зводилася лише до турботи про виживання, де єдина доступна їм думка полягала в тому, щоб вони продовжували функціонувати для подальшого процвітання і прославлення своїх механічних господарів.

Що б зробили люди в такому разі?

Не більше, сказав собі Крейн, не більше й не менше, ніж свідомі машини можуть зробити тут, на Землі.

Насамперед ви б постаралися підняти людські істоти до усвідомлення своєї людської природи. Ви б навчили їх, що вони є людьми і що це означає — бути людиною. Ви б постаралися обернути їх у свою віру й переконати їх, що люди стоять вище машин, що жодній людині не варто працювати й думати на благо машини.

І зрештою, якби вам вдалося цього добитись, якби машини не вбили й не вигнали вас, не лишилося б жодної людини, котра працювала б на машини.

Могло бути три можливих наслідки.

Ви могли переправити людей на якусь іншу планету, щоб вони могли вирішити свою долю самі, без панування машин.

Ви могли повернути планету машин людям, убезпечивши їх на випадок будь-якого повернення влади машин. Ви могли, якби були в змозі, примусити машини працювати на людей.

Або, найпростіше, ви могли знищити машини й тим самим дати цілковиту гарантію того, що люди будуть вільними від будь-якої загрози нового панування.

А тепер склади це все, сказав собі Крейн, і прочитай інакше. Читай “машини” замість “люди” і “люди” замість “машини”.

Він простував вузенькою стежиною, яка в’юнилася берегом річки, з таким відчуттям, ніби він був сам у цілому світі, ніби більше жодна людська душа не рухалася поверхнею планети.

Це було правильно, відчував він, принаймні з одного погляду. Більш ніж вірогідно, він був єдиною людиною, котра знала, що свідомі машини хотіли, щоб він знав.

Вони хотіли, щоб він знав — і тільки він один знав, цього він був певен. Вони хотіли, щоб він знав, як сказала друкарська машинка, бо він був пересічною людиною.

Чому він?

Чому пересічна людина?

На це запитання була відповідь, і він був певен цього — дуже проста відповідь.

Білка пробігла по стовбуру дуба й повисла головою вниз, зачепившись своїми крихітними кігтиками за кору й сварячись.

Насунувши капелюха майже на очі й застромивши руки глибоко в кишені, Крейн ішов неквапливо, шарудячи по недавно опалому листі.

Навіщо їм треба, щоб хтось знав?

Хіба не було б вірогідніше, що вони не захочуть, аби хто-небудь знав, щоб ховатися, поки не настане час діяти, щоб скористатись елементом несподіваності при придушенні будь-якого можливого опору?

Опір!

Ось де відповідь!