Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

— Мабуть, тобі варто спробувати… — заявив він.

Машинка надрукувала рядок: “Прошу вас, не треба”.

Крейн поклав трубку назад на раковину.

Задзвонив телефон, і Крейн поквапився до вітальні, щоб відповісти на дзвінок. Це був Маккей.

— Перш ніж подзвонити тобі, — сказав він Крейну, — я чекав, поки прийду до тями.

Що сталося, хай йому чорт?

— Великі діла, — сказав Крейн.

— Зможемо надрукувати?

— Можливо. Ще не готове.

— А цей матеріал зі швейною машиною…

— Швейна машина була опізнана, — сказав Крейн. — Це був вільний представник, і вона мала право ходити вулицями. Вона також…

— Що ти п’єш? — вереснув Маккей.

— Пиво, — сказав Крейн.

— Ти кажеш, напав на слід?

— Еге ж.

— Якби я тебе не знав, я б тебе негайно вигнав, — сказав йому Маккей. — Але в тебе п’ятдесят на п’ятдесят, що ти можеш притягти що-небудь варте уваги.

— Це була не тільки швейна машина, — мовив Крейн. — З моєю друкарською машинкою сталося те саме.

— Я не знаю, про що ти варнякаєш! — загорлав Маккей. — Скажи мені, в чім річ?

— Розумієте, — терпляче сказав Крейн. — Це швейна машина…

— Я довго терпів тебе, Крейн. Це було сказано таким тоном, що стало ясно: терпець у Маккея урвався. — Я не можу з тобою возитися цілий день. Хоч би що там у тебе було, нехай це буде пристойно. Заради тебе самого краще буде, якщо матеріал піде дуже пристойний!

Кинута трубка луною ляснула по вуху Крейну.

Крейн вернувся на кухню. Він сів у крісло перед машинкою і поклав ноги на стіл.

По-перше, він рано прийшов на роботу, а цього він ніколи не робив. Запізнюватися запізнювався, але ніколи не приходив раніше. І все це сталося тому, що всі годинники йшли неправильно. Цілком імовірно, вони досі йшли неправильно, хоча, подумав Крейн, я б не став з цього приводу битися об заклад. Та й взагалі не став би. Більше ніколи не став би.

Він простяг руку й стукнув по клавішах машинки:

“Ти знала, що мій годинник поспішає?”

“Я знала”, — надрукувала машинка у відповідь.

“Це сталося випадково, що він поспішав?”

“Ха! Ха!” — надрукувала машинка.

Крейн з гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся за шматком труби, що лежала на раковині.

Машинка скромно дзенькнула.

“Так було заплановано, — друкувала вона. — Це зробили вони”.

Крейн завмер у кріслі.

Вони зробили це!

Вони зробили машини свідомими.

Вони примусили його годинник поспішати.

Примусили його годинник поспішати, з тим щоб він рано прийшов на роботу, щоб застав у себе на столі металічну штуку, схожу на пацюка, щоб друкарська машинка змогла поговорити з ним і дала йому зрозуміти, що вона була обізнана, без будь-яких непотрібних свідків.

— Щоб я знав! — сказав він уголос. — Щоб я знав!

Вперше після того, як усе це почалося, він відчув страх, відчув холод у животі й дотик волохатих лап, що бігли по спині.

— Але чому? — спитав він. — Чому я?

І не зрозумів, що висловив свої думки вголос, поки машинка не відповіла йому.

— Тому що ти пересічний. Тому що ти пересічна людина.

Телефон задзвонив знову. Крейн насилу звівся на ноги й попрямував до телефону.

На другому кінці дроту його зустрів сердитий жіночий голос.

— Це Дороті, — сказала вона.

— Привіт, Дороті, — кволо озвався Крейн.

— Маккей каже, що ти пішов додому хворим, — мовила вона. — Особливо я сподіваюсь, що ти не виживеш.

Крейн мало не задихнувся.

— Чому? — спитав він.

— Ти й твої брудні витівки, — обурювалась вона. — Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері…

— Двері?

— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.

Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.

— А, ці двері, — сказав він.

— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.

— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи…

— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору “Зроби сам”, — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.

Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.

— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.

— Де вона тепер? — спитав Крейн.

— Вона втекла, — сказала Дороті. — У нас діялося казна-що. Ми запізнилися з випуском на десять хвилин, тому що всі гасали довкола, спочатку переслідуючи її, а потім намагаючись знайти. Шефа вже можна в’язати. Коли він до тебе добереться…