Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

У Цвіркуна відвисла щелепа.

— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?

— Та в третьому ательє “Побутоб’єднання”. Закупником. А навіщо я вам?

— Допоможете доповнити фоторобот.

— Виходить, вляпався-таки сусідонька в історію з географією, — пожвавішав Цвіркун.

Трофиновському не хотілося переконувати його в іншому. Він попрощався і подякував за бесіду.

Розмова й справді була дуже корисною і допомогла слідчому уточнити деталь, котра, як він передчував, матиме в цій справі істотне значення.

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимі ниті зв’язували його з тим, кого шукає; він відчуває, як об’єкт ухиляється від зустрічі; вже маячить перед ним, мов у тумані, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не відомо: незрозуміле призначення апарата, його дія; не встановлено, хто такий “об’єкт” — винахідник чи лише власник приладу; діє самостійно чи його самостійність мнима; яку мету переслідує… На більшість з цих питань можна буде відповісти тільки після затримання об’єкта, хоча Трофиновському здається, що деякі з відповідей йому вже відомі.

Трофиновський роздратований: ніяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складні почуття — непевність і мало не гнів. На слід він вийшов. Слід чіткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, він уявляє досить виразно — принаймні для того, щоб виявити і затримати. Об’єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має він від своїх вчинків якусь матеріальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнівно, тут не просто помилка, а виклик суспільству, і він, напевне, розуміє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, “замітає слід”. Проте “замітає” не професіонально, а по-дилетантському. І Трофиновський уже знає, як і де його шукати.

Слідчий рішуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капітанові, спільно з яким працював уже не раз, і попросив організувати пости спостереження за вказаними адресами. Він знав майже точно, він передчував, що людина з чорною валізкою змушена буде повернутися до декого з своїх “пацієнтів”. Першою в цьому списку була сестра канатохідця — Тетяна Марчук.

Туман був такий густий, що ліхтарі ледь просвічували крізь нього жовтими яблуками. Іноді лунали гудки автомобілів, їхні розмиті силуети, штовхаючи поперед себе слабосилі снопики світла, текли суцільною рікою, мов риби, що йдуть на нерест.

Пориви вітру іноді роздирали сіру пелену туману, і тоді видно було і дерева, і людей.

“Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту…” Ні, “упевнений” — погано. В чому впевнений? Та ще й “суворий”. Трафарет… Треба не так. “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде рішучий…” Ні, не те! — Строфа аж ніяк не подобалася Трофиновському. “Все в ній, — казав він собі, — трафарет. Крім, мабуть, першого рядка: “Мов луки, напівзігнуті дороги”. Так, це, мабуть, непогано. І відповідає тому, що бачить око — тут дорога іде трохи на схил. Головне ж, порівняння з луком передає напруженість руху в ці вечірні години “пік”. Але далі все псує “впевнений” чи “рішучий…” Ну й морока! Приятель, редактор міліцейської газети, умовив Трофиновського неодмінно написати вірші в наступний святковий номер, щоб вони пішли замість передової. У відділі і в управлінні Трофиновського називали “наш поет”.

Дома у нього назбиралося сотні написаних ним віршів. Проте друзям він мало які наважувався показувати, і тільки після одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакціям.

Вірші він писав і в своєму кабінеті, і вдома, але найбільше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм віршів відповідав його ході, завжди різній, і друзі говорили, що в його поезії “енергійна основа”.

А ось зараз вірші чомусь “не йшли”, хоча задум цілком визрів. Щось заважало. Мимоволі він почав прислухатися. Йому здалося, ніби хтось йде за ним в тумані, то наближаючись, то віддаляючись, готуючись до якоїсь дії. Він вдивлявся в туман, розрізняв неясні постаті людей. Хто з них? Зараз перевіримо.

Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з’являвся. “Приверзлося”, — подумав.