Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Прокинувшись, я гарячково взявся накидати ескіз. Змістив тінь на нижню частину обличчя, і темні губи почали нетерпляче і владно рухатись. Змінив пропорції — і величезний лоб виплив з напівімли, мов білий корабель, і зморшки на ньому стали письменами, які розповідали про задуми; а глибоко посаджені очі — зовсім не так, як у справжнього — “дивилися в себе”, і з’явився його живий погляд.

Слідчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусіда художника дома не було, сказали, що він у відрядженні. Тепер у відповідь на дзвінок у двері зразу почулися поквапливі кроки і немолодий скрипливий голос:

— Іду, іду, поспішаю…

Клацнув замок — і Трофиновський побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти з заспаним, пом’ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловіка було набрякле обличчя з густими, схожими на щітки бровами. Він здивовано втупився в слідчого, — напевне, чекав на когось іншого, — брови-щітки підстрибнули на невисокого рівного лоба.

Трофиновський назвав себе, і Цвіркун С. І., як значилося на дверній табличці, здивувався ще більше.

“Мабуть, ще нічого не знає про смерть сусіда”, — подумав слідчий і сказав:

— У мене до вас кілька питань. Про вашого сусіда.

Очі Цвіркуна жваво блиснули:

— Так я й знав, що до цього справа дійде!

— До чого — до “цього”?

— Відповідні органи ним зацікавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слідчий поцікавився:

— Ви певні, що сусід мусив був щось накоїти?

— Певен, певен, — захитав головою Цвіркун.

— Чому?

— З дивацтвами людина, щоб не сказати більше. — Цвіркун покрутив пальцем біля скроні і підморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо він — чи повірите? — ціни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчакові за малюнок віддав свій годинник. Їй-богу! Уявляєте? Сміхота!

— Який малюнок?

— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника і віддав.

Сам бачив, а то нізащо б не повірив. Дружки у нього теж один в один, не від миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрібниці. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавніх часів змішував фарби ось так. Каже впевнено, нібито поряд стояв. А другий тому заперечить. І пішло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шалені якісь. Хіппі. Особливо двоє. Високий і тонкий, як жердина, і низенький патлатий.

— Ви часто бували у сусіда?

— Що ви, звідки? Він і не кликав. Вважав себе вище нас, рядових трудівників. Як же, з іншого тіста зліплені. Нема того, щоб по-сусідському на чай-каву запросити…

— Звідки ж про його друзів знаєте?

— А кричать вони так, що й на сходах чути.

Трофиновський не став уточнювати, як Цвіркун ухитрявся стільки почути і побачити “на сходах” і навіщо йому це було потрібно. Він уже збагнув, що співрозмовник може розповідати про свого сусіда дуже довго і не без упередження. Тому вирішив урвати словесний потік:

— Не помітили, бува, чи не заходив останнім часом перед вашим від’їздом до сусіда хтось іще, крім постійних відвідувачів?

— Ваш? Підісланий? — Цвіркун хитро примружився.

— Чому “наш”?

— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима і вкрай задоволений власною проникливістю, зашепотів Цвіркун. — Чоловік той був цілком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на голові чи в одязі. Коротше, нормальний цілком, зовсім не такий, як Степура та його друзі.

— Змалюйте його докладніше, будь ласка.

— А ви начебто самі його не знаєте? Не ваш? — Він недовірливо повів головою і розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнісінький собі чоловік, з маленькою валізкою в руках. Одразу видно — трудяга.

— А ваш сусід хіба не працював? — не втримався Трофиновський.

— Та їхня праця відома. На копійку зробить малюночок, потім місяць говорять, та ще й компанію зберуть. Якихось там каскадерів він намалював, так вся юрба цілий рік божеволіла: “Шедеврально, прекрасно!” І навіщо тільки таких держава плодить?

Був би живий Степура, Трофиновський нічого не сказав би Цвіркунові відносно вартості праці його сусіда. А зараз не втримався.

— Одну з його картин Англія купила, — мов між іншим промовив він.

— Невже? — стрепенувся Цвіркун.

— Якщо на наші гроші перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової поліклініки.