Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивовані і жалісливі погляди моїх колег, членів відбірних і закупочних комісій. Вони ніби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подівся твій хист? Я переконував себе, що це мені тільки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене інших людей, — просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. І я випадково підслухав розмову відвідувачів: “Невже це автор “Каскадерів”? Що з ним сталося?” — “Буває. У багатьох самобутності вистачає лиш на одну-дві картини. На цьому талант вичерпується”. — “Проте контраст надто вже разючий. “Каскадери” — першокласне полотно, а ці “Прялі” сприймаються як відверта імітація. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?” А коли Сергій запропонував мені посаду секретаря в художньому фонді, я зрозумів, що й наближчі друзі поставили на мені як на художникові хрест.

Що ж робити? Змиритися і виглядати Івана Степановича, сподіватися, що він якимось чином поверне колишнє. Нехай навіть з нападами хвороби, з видіннями-мерами, але поверне мені мене. Поверне час, коли моїм очам відкривався світ, сповнений яскравих соковитих барв, асоціацій, коли фарби сяяли, мов обмиті благодатним дощем; а найменший відтінок прочитувався мною, як одкровення, як чітко написаний рядок? Тоді на мене дивилися аж ніяк не жалісливо, а захоплено або заздрісно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, мені зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось відновляться припадки. Чи повірите, я зрадів! Промайнула надія, що разом з ними повернуться колишні видіння і моє вміння. Проте невдовзі я збагнув, що мене гнітить просто нестача кисню. Варто було відчини вікно — і дихати стало легше, млосний стан минув. А відчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, ні, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту істину — зовнішній світ поєднується з внутрішнім світом людини через призми, і у кожного вони свої, своєрідні. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тільки осмислювати її, але й робити самобутнішою, збагачувати її… Колись я вносив у природу по-своєму зламані лінії, свою суміш відтінків, змінені, ніби у кімнаті сміху, нові сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рідкими бровами, невисоким чолом і тонкими недобрими губами. Це було відповідальне замовлення. Але я старався не тільки ради замовлення. Мені розповіли про наукові праці цієї людини в галузі хвильової оптики. Він розробив теорію, згідно з якою організми обмінюються біохвилями. Ця людина була не тільки визнаним авторитетом у своїй галузі науки, але й видатним філософом. Він втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотів написати його якомога зриміше і символічніше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фільм про цю людину, познайомився з його громадською діяльністю, довідався про те, що в молодості він служив у прикордонних військах, був зразковим солдатом. Я саджав його і так, і сяк: то, щоб світло падало на лоба, то — на очі. Іноді мені здавалося, що й позу знайдено, і вираз схоплено. Але на полотні з’являлася байдужа фотографія. Були ті самі очі і брови, ті ж губи, кожна зморшка була виписана, всі пропорції витримані, всі відтінки передані. А в цілому я начебто клацнув об’єктивом фотоапарата, зафіксувавши на плівці лиш те, що принесли в даний момент промені світла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбі сам собою повний набір амінокислот, з яких складається жива клітина.

Він і я втомилися до знемоги. І якось, коли він нечутно пішов, я заснув у своїй майстерні і побачив його уві сні. Він кричав: “Доки можна знущатися наді мною?!” — гнів спотворив обличчя вченого до невпізнання, і все-таки це був він.