Герберт Уэллс - Машина часу

Шум машин ставав дедалі гучнішим. Нарешті стіни начебто розступилися переді мною і я вийшов на відкрите місце. Знову чиркнувши сірником, я побачив, що стою під склепінням великої печери, обриси якої ховалися в глибокій пітьмі, за межами світла від мого сірника. Я спробував уважно оглянути печеру – наскільки це можна було зробити за такого освітлення.

Спогади мої, цілком природно, досить невиразні. Переді мною виступали з темряви обриси величезних машин, які відкидали дивні чорні тіні. У цих затінках поспішали сховатися від світла мого сірника бліді, химерні морлоки. Що далі я просувався, то тісніше й задушливіше ставало в печері. У повітрі відчувався слабкий запах свіжої крові. Трохи осторонь стояв маленький стіл із білого металу, і на ньому, як мені здалося, лежало м’ясо. Виходить, морлоки були м’ясоїдами! Пам’ятаю, я здивовано подумав тієї миті про те, які великі тварини, мабуть, іще залишилися на землі, якщо можна діставати такі величезні кавалки свіжого м’яса!

Усе навкруги було дуже тьмяним. Важкий запах, невиразні контури якихось величезних предметів та огидні створіння, що причаїлися в тіні й чекають на темряву, аби знову наблизитися до мене! Але сірник догорів і, обпікши мені пальці, упав, блиснувши червоною цяточкою в мороці.

Відтоді я багато разів міркував про те, як кепсько підготувався до своєї подорожі. Коли я вирушав на своїй Машині часу, мене ні на секунду не полишала дурнувата впевненість, що люди майбутнього неодмінно мусять бути далеко попереду нас у всьому. Тому і з’явився до них без усілякої зброї, без ліків, без тютюну… А іноді так хотілося палити! Я навіть не мав при собі достатнього запасу сірників! І якби я заздалегідь подумав про «кодак»! Адже я міг захопити фотоапарат із собою, моментально зняти наземний світ і на дозвіллі розглядати його. Але при мені була тільки та зброя й ті сили, якими нагородила мене природа, тобто руки, ноги й зуби, та ще чотири рятівні сірники. Ось і все, що залишалося в мене!

Я побоявся йти далі, у темряву, пробираючись серед безлічі машин, а коли дістав черговий сірник, раптом побачив, що мій запас кінчається. На жаль, мені навіть у голову не заходило, що сірники треба берегти, і я змарнував майже півкоробки на те, щоб розважити мешканців Верхнього Світу: адже їм це було вдивовижу.

Отже, у мене зосталися тільки чотири сірники. Я стояв у темряві, поки не відчув, як чиясь рука доторкнулася до моєї руки, чиїсь тонкі пальці стали обмацувати моє лице, а разом із цим з’явився якийсь дивний сморід, який вразив мене.

Мені здалося, наче я відчуваю біля себе подих цілої юрби цих жахливих маленьких істот. Я відчув, як чиїсь руки обережно намагаються витягти в мене коробку сірників, як мене хапають із-заду за одяг. Усвідомлення того, що ці невидимі істоти обмацують мене, викликало нестерпно гидке відчуття. Я вперше ясно зрозумів, що думки й учинки істот, які живуть у темнющій темряві, зовсім не зрозумілі мені.

Я загорлав на них так голосно, як тільки міг. Вони відскочили, але за мить знову були поруч зі мною. Вони вже сміливіше хапали мене, перешіптуючись між собою. Я весь затрусився й гаркнув іще голосніше. Одначе цього разу морлоки не дуже вже й злякалися і знову повернулися до мене, видаючи дивні звуки, котрі чимось нагадували сміх.

Чесно кажучи, я був добряче наляканий. Я вирішив запалити ще один сірник і бігти під захистом вогню. Вчинивши так, я підсилив світло клаптиком паперу, що знайшовся в моїй кишені, і завдяки цьому забезпечив собі відступ у вузький тунель. Але не встиг я туди ввійти, як мій сірник загасило потоком повітря, і я почув у темряві, що за мною біжать морлоки, шарудячи й шелестячи, мов вітер листям, наче краплі дощу…

За мить мене схопили кілька рук: вони явно збиралися відтягти мене назад. Я запалив іще один сірник і став розмахувати ним перед їхніми очима. Ви не можете навіть уявити, що за огидні нелюдські обличчя були переді мною: бліді, без підборідь, із величезними червонясто-сірими очима, позбавленими повік! Як дико дивилися вони, осліплені й остовпілі! Але можу вас запевнити, я недовго розглядав їх: тільки-но догорів мій другий сірник, як я відскочив, аби запалити третій. Він теж майже догорів, коли я нарешті досяг отвору колодязя. Я приліг біля його краю, відчуваючи легке запаморочення від невпинного шуму величезного насоса внизу. Намацавши випнуті збоку поперечини, я вже був узявся за них, але мене одразу ж схопили за ноги й живосилом потягли вниз. Я запалив останній сірник… На жаль, він майже миттєво згас. Однак я вже вчепився за поперечини й, запекло брикаючись, вивільнився із чіпких рук морлоків.