Герберт Уэллс - Машина часу

По обіді я пішов блукати долиною Темзи, але не знайшов ніякого притулку, котрий видався б мені не доступним для морлоків. Різноманітні будинки, які траплялися на моєму шляху, й дерева, котрі я бачив, не могли стати перешкодою для таких спритних плазунів, якими були підземні істоти. І раптом я згадав про високі башти та блиск полірованих стін зеленого порцелянового палацу.

Посадивши Уїну, немов маленьку дитину, на плечі, я надвечір вирушив пагорбами на південний захід, до зеленого порцелянового палацу. Я визначив відстань у сім або вісім миль, але вкотре помилився: насправді до палацу було не менше ніж вісімнадцять. Я вперше побачив це місце в туманний день, коли відстані здаються коротшими. На довершення всього в мене відпав підбор від одного черевика, і цвяхи вп’ялися мені в п’яту. Це були старі зручні черевики, які я зазвичай взував тільки вдома. Таким чином, я став іще й кульгавим. Сонце вже давно зайшло, коли я побачив темний силует палацу на блідо-жовтому тлі неба.

Уїна була в захваті тому, що я ніс її на раменах, але через деякий час вона захотіла, щоб я спустив її, та, крокуючи поруч зі мною, перебігала то на один, то на другий бік, зривала квіти й запихала їх мені до кишень. Ця деталь мого одягу взагалі дуже дивувала Уїну, і вона, недовго думавши, вирішила, що кишені – то не більш як оригінальні вази для квітів. У всякому разі, вона використовувала їх саме в такий спосіб. Так, до речі, переодягаючись, я знайшов…

(Мандрівник у Часі замовк, сунув руку до кишені куртки й так само мовчки витяг звідтіля й поклав перед нами дві дуже великі зів’ялі квітки, що почасти нагадували квіти білої мальви. Потім він продовжив свою розповідь.)

Коли настав вечір, ми все ще йшли по вершині пагорба, у напрямку до Уїмблдону. Уїна почала стомлюватися й виявила бажання повернутися в будинок із сірого каменю. Але я показав рукою в бік башточок зеленого порцелянового палацу, які вже виднілися вдалині, та спробував пояснити їй, що саме там ми знайдемо притулок від її жахів.

Вам знайома глибока тиша, що спускається на увесь світ перед сутінками? Коли навіть вітерець перестає грати листками дерев? Мені завжди здається, що в цьому вечірньому затишку ховається очікування чогось незвичайного.

Одначе цього вечора пересічне відчуття очікування набуло в мене іншого характеру, а точніше, перетворилося на страх. Далеке небо було чистим і ясним, і тільки на заході виднілося кілька горизонтальних хмарних смуг. Серед цього сутінкового затишку мої почуття неначебто надприродно загострилися. Мені здавалося, що я відчуваю порожнечу під ногами, ввижалося, ніби я бачу крізь землю морлоків, які розгулюють по своєму мурашнику й чекають, коли настане темрява. Роз’ятрена уява малювала мені, що вони прийняли моє вторгнення в їхнє лігвище як оголошення війни. І навіщо вони взяли мою Машину часу?

Ми йшли, усе було спокійно, сутінки поступово переходили в ніч. Яскрава синява обрію стемніла, і на небі одна по одній засвічувалися зірки. Земля під ногами ставала невиразною, дерева дедалі більше тьмянішали. Страх і втома остаточно здолали Уїну. Я взяв її на руки й постарався заспокоїти пестощами. Коли ж навколо остаточно запанувала темрява, вона міцніше оповила руками мою шию й, заплющивши очі, пригорнулася лицем до мого плеча.

Через якийсь час ми спустилися по довгому схилі в долину, і там, у напівтемряві, я ледь не втрапив у маленьку річку. Я перетнув її бродом, піднявся на протилежний берег, пройшов повз декілька спальних будинків і статую, що зображувала Фавна або когось подібного, але тільки без голови. Тут, як і скрізь, росли акації.

Дотепер я не помітив жодних ознак морлоків. Але було ще рано, тож найтемніші нічні години, перед сходом місяця, чекали на нас попереду.

З вершини найближчого пагорба я побачив густий ліс, який розстелявся переді мною широкою темною смугою. Я нерішуче зупинився: ні праворуч, ані ліворуч цьому лісу, здавалося, не було кінця. Відчуваючи сильну втому й біль у нозі, я обережно зняв Уїну з плеча й присів на траву. Розгледіти зелений порцеляновий палац теж було неможливо, і я не знав, куди йти. Я дивився на лісову хащу й міркував: що там, у її глибині? Напевно, крізь густо переплетене гілля не видно навіть сяйних на небі зірок. Попри те що в лісі, можливо, немає жодної небезпеки – небезпеки, про яку страшно було й думати, – там, імовірно, із землі стирчить достатньо коріння, щоб спіткнутися й розбити собі чоло. До того ж я був занадто виснажений після пережитих хвилювань і тому вирішив не йти туди, а провести ніч на відкритому місці.