Герберт Уэллс - Машина часу

Але сталося це вже надвечір, до того ж я побачив цю споруду після тривалих і виснажливих мандрів; так що я вважав за розсудливіше відкласти огляд до наступного дня й повернувся до маленької Уїни, котра завжди зустрічала мене радісними вигуками й пестощами.

Однак наступного дня я раптом збагнув, що цікавість, яку викликав у мені зелений порцеляновий палац, була таким собі самообманом: це послужило тільки приводом для того, щоб бодай на день відкласти дослідження Підземного Світу, яке мене страшенно лякало.

Зрештою я вирішив пересилити себе і без зволікань, рано-вранці, спуститися в колодязь, який був поблизу руїн із граніту й алюмінію.

Маленька Уїна побігла за мною. Пританцьовуючи, вона провела мене до самого колодязя, але коли побачила, що я перехилився через його край і зазираю вниз, її охопило страшне хвилювання.

– Прощавай, маленька Уїно! – сказав я й, піднявши її на руки, поцілував.

Потім я опустив жінку на землю і, знову заглянувши в колодязь, став обмацувати поперечини, які служили для спуску та підйому. Зізнаюся, я робив це дуже квапливо, оскільки боявся, що мужність покине мене.

Уїна спочатку зачудовано дивилася на мене, відтак раптом жалісно скрикнула і з не звичайною для неї стрімкістю кинулася до мене, намагаючись відтягти мене своїми рученятами. Я гадаю, саме її опір і подіяв на мене, збудивши мою рішучість. Я відштовхнув її, можливо, трохи загрубо – і через хвилину був уже в колодязі.

Підвівши голову, я побачив Уїну, яка перехилилася через край колодязя, і її скривлене від жаху личко. Щоб заспокоїти жіночку, я посміхнувся. А далі вже треба було уважно дивитися вниз, на хиткі поперечини, за які я чіплявся, спускаючись.

Мені треба було спуститися в колодязь на глибину ярдів із двісті й при цьому скористатися металевими поперечинами, що стирчали з боків криниці. Та оскільки вони були пристосовані для менших і легших істот, аніж я, то, зрозуміло, невдовзі я відчув страшенну втому. Однак не тільки втому: один із прутів не витримав моєї ваги, зігнувся – і я ледь не полетів у зяючий морок.

На хвилину я завис на одній руці і, звичайно, більше вже не пробував зупинятися для відпочинку. Попри пекучий біль у спині й руках, я неухильно спускався.

Глянувши вгору, я побачив отвір колодязя: маленький блакитний диск і на ньому – одна зірочка. Голова Уїни, яка була схожа на крихітну чорну цятку, виднілася скраю диска.

Шум машин унизу ставав дедалі голоснішим і більш разючим. Усе навкруги, за винятком блакитного диска вгорі, було оповите непроникною пітьмою.

Коли я знову глянув на отвір колодязя, Уїни вже не було. Стало моторошно, і на мить я подумав: а чи не піднятися нагору, давши спокій Підземному Світу? І все ж таки я спускався; нарешті, на превелике своє полегшення, я розрізнив у темряві, точніше, відчув на дотик маленький отвір у стіні праворуч.

Я проліз туди й переконався, що то був вхід у вузький горизонтальний тунель, де можна було прилягти й відпочити. Тіло давно вимагало перепочинку. У мене нили руки, спину ломило від болю, а сам я тремтів зі страху: під час спуску я щохвилини чекав, що от-от полечу вниз. Окрім того, очі потерпали від непроглядної темряви, яка оточувала мене. Все навколо було сповнене шумом машин, які накачували сюди повітря.

Не знаю, скільки часу я так пролежав. Мене привів до тями дотик чиєїсь м’якої руки. Я підхопився, намацав сірники й, швидко чиркнувши одним із них, побачив три білі скорчені фігури, схожі на ту, котру я зустрів у руїнах. Вони хутко відступили, тільки-но спалахнув вогонь. Ці істоти жили серед непроникної пітьми, тому очі в них були ненормально великі й надзвичайно чутливі до світла: вони відбивали світло так само, як зіниці глибоководних риб.

Я анітрошки не сумнівався в тому, що вони бачать мене навіть у цій непроглядній пітьмі й що я не вселяю в них страху. Ці істоти боялися тільки світла від запалених сірників, і, щойно я запалював їх, вони негайно розбігалися, зникаючи в темних заглибинах і тунелях. Їхні полум’яні очі дивно поблискували, коли вони дивилися на мене звідтіля.

Я пробував звертатися до них, але, мабуть, мова їх відрізнялася від мови наземних мешканців, так що я рад-не-рад змушений був покладатися на свої власні сили. Думка про втечу знову промайнула в моїй голові. Проте я сказав собі: «Ти мусиш!» – і навпомацки поповз тунелем.