Герберт Уэллс - Машина часу

Я маю попередити вас, що такою була теорія, котру я вигадав у той час. У мене не було годящого провідника в дусі утопічних творів, який керував би мною. Можливо, моя теорія була абсолютно хибною, але все ж таки я гадаю, що вона цілком правдоподібна.

Одначе цивілізація, що її я бачив, зважаючи на все, давно вже пройшла свій зеніт і тепер перебувала на шляху занепаду. Занадто велика забезпеченість життя наземних мешканців поступово призвела їх до дегенерації, до зменшення росту, сили й розумових здібностей. Тепер це було занадто явним. Але що трапилося з підземними жителями, цього я не знав. Утім, те, що мені довелося бачити, свідчило, що морлоки – так називалися, між іншим, ці створіння – зазнали ще більшої зміни людського типу, ніж елої, прекрасна наземна раса, з якою я мав нагоду достатньою мірою познайомитися.

Тоді в мене знову з’явилося тривожне питання: для чого знадобилася морлокам моя Машина? Чесно кажучи, я був переконаний, що саме вони захопили її. І ще питання: чому елої, якщо вони були тут панами, не могли повернути мені Машину? І чому вони так панічно боялися темряви?

Я спробував розпитати Уїну про Підземний Світ, але на мене знову чекало розчарування. Спочатку вона начебто не розуміла моїх запитань, а потім просто відмовилася відповідати. Вона так тремтіла, немов ця розмова була зовсім нестерпною для неї. Коли ж я став наполягати, можливо, занадто різко, вона залилася гіркими слізьми. Це були єдині сльози, бачені мною в Золотій Добі, – окрім тих, які я сам пролив. Звісно, я негайно ж припинив мучити Уїну розпитуваннями про морлоків і постарався якнайшвидше стерти з обличчя молодички сліди її людського походження.

Через мить, коли я врочисто спалював перед нею сірник, вона вже посміхалася й задоволено плескала в долоні.

Можливо, вам здасться дивним те, що минуло аж два дні, перш аніж я зважився скористатися своїми відкриттями й продовжити пошуки в тому напрямку, котрий, на мою думку, був правильним. Але я здригався від самої думки про цих блідих істот. Вони мали саме такий бляклий колір, який ми бачимо у хробаків та експонатів, що зберігаються у спирті в зоологічних музеях. До того ж вони були огидно холодними на дотик.

Утім, імовірно, здригання від жаху, котре викликали в мені морлоки, залежало почасти й від впливу елоїв, відраза яких до підземних мешканців ставала дедалі більш зрозумілою.

Усю наступну ніч я спав дуже зле, тому що моє здоров’я тут дещо погіршилося. Мене мордували різні побоювання й сумніви, кілька разів я був охоплений найсильнішим страхом, причину якого не міг пояснити. Пам’ятаю, як я тихенько пробрався до великої зали, де спали освітлені місяцем маленькі чоловічки, – у цю ніч Уїна також спала з ними – і лише тут, у їхньому товаристві, заспокоївся.

Тоді ж таки мені спало на думку, що за кілька днів скінчиться остання чверть місяця, ночі стануть темнішими, а в темні ночі, швидше за все, почастішає поява блідих лемурів, цих нових плазунів, які прийшли на зміну колишнім.

Мене не полишало неспокійне передчуття, що його зазвичай відчуває людина, котра постійно відкладає виконання якогось неминучого обов’язку. Я був переконаний, що зможу повернути свою Машину тільки після того, як насмілюся проникнути в таємниці Підземного Світу.

Та я ніяк не міг наважитися зустрітися віч-на-віч із цією таємницею. Якби в мене був товариш, тоді інша річ. Але я був страшенно самотній, і навіть думка про те, щоб спуститися вниз, у темну глибину колодязя, викликала в мене тремтіння. Не знаю, чи зрозумієте ви мій стан, але тоді мені здавалося, начебто щось, що стоїть десь позаду, постійно стереже мене.

Імовірно, саме неспокій, а також стійке відчуття якоїсь невідомої небезпеки спонукали мене заходити все далі у своїх дослідженнях.

Я вирушив на південний захід, у напрямку місцевості на узвишші, що в наш час називається Комб-Вуд. Удалині, там, де розташовується місто Бастед дев’ятнадцятого століття, я помітив величезну зелену будівлю, яка відрізнялася за стилем від тих, що їх я бачив дотепер. Вона здавалася набагато вищою від палаців і руїн, уже оглянутих мною; фасад був зроблений у східному стилі. Глянсова фарба блідо-зеленого та блакитнувато-зеленого кольорів нагадувала про щось схоже на китайську порцеляну. Різниця у зовнішньому вигляді, яка одразу впадала у вічі, навіяла мені думку, що й призначення цього будинку має бути іншим, тому я вирішив ретельно дослідити його.