Герберт Уэллс - Машина часу

Уїні, звичайно, було дуже страшно, але зрештою її прихильність до мене перемогла, і протягом п’яти наступних ночей нашого знайомства, включно й з останньою, вона спала, поклавши голову на моє плече.

Але я занадто відхиляюся вбік, оповідаючи про неї. Те, про що я хочу розказати, мабуть, трапилося в ніч, що передувала її порятунку.

Я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно: мені снився дуже неприємний сон, начебто я втопився і морські зірки водять по моєму обличчі своїми ніжними щупальцями. Я здригнувся, прокинувся, і в мене залишилося дивне відчуття, начебто з кімнати тільки-но вискочила якась сірувата тварина.

Я знову спробував заснути, але не міг, оскільки незручність і незрозуміла тривога не залишали мене. Це була та рання година, коли предмети тільки починають проступати з темряви, але, незважаючи на явну виразність своїх обрисів, усе ще здаються блідими й нереальними.

Я встав, перетнув велику залу і вийшов надвір, на плити біля фронтону палацу. Щоб не змарнувати це раннє пробудження, я вирішив подивитися на схід сонця.

Місяць, здавалося, танув. Місячне сяйво, яке дедалі тьмянішало, і перші бліді проблиски світанку, змішуючись, огортали все навкруги таємничим напівмороком, кущі були чорнильно– чорними, земля темно-сірою, а небо безбарвним і безрадісним.

Я глянув на вершину пагорба, і мені привиділись якісь примари. Підіймаючись його схилом, я тричі бачив білі фігури. Двічі мені здавалося, що по пагорбу швидко сходить самотня біла мавпоподібна істота. Але втретє, уже коло руїн, я розгледів цілу низку таких істот, що тягли якийсь темний предмет. Вони прудко рухалися, і я не зміг простежити, куди вони поділися. Я вирішив, що вони зникли в заростях чагарнику. Проте зрозумійте – ще тільки розвиднялося. Мене охопило тремтіння, яке буває на світанку – отаке невизначене відчуття холоду, – та ви й самі, напевно, знаєте. До того ж я не дуже довіряв власним очам.

На сході небо стало світлішим, нарешті з’явилося сонце, його промені прогнали морок, повернувши живі барви усьому навколишньому світові, – і я вирушив пильно досліджувати околиці. Але ніде не побачив слідів цих білих фігур. Імовірно, вони були просто породженням півмороку, який панував тоді.

– Швидше за все, це примари, – сказав я собі. – Хотів би я знати тільки, до якого часу вони належать?

Мені пригадалися при цьому дотепні слова Ґранта Аллена, котрий одного разу заявив, що якби кожне покоління, умираючи, залишало після себе духів, то увесь світ був би переповнений ними! Звичайно, за цією теорією їх уже мусило нагромадитися незліченне число, і нічого дивного, що я відразу побачив чотирьох.

Однак усі ці жартівливі міркування не задовольнили мене, і я ввесь ранок думав про побачені мною фігури, допоки пригода з Уїною не змусила мене забути про них. Якимось дивним чином я пов’язував появу тих істот із білою твариною, котру ненавмисне злякав під час своїх скажених пошуків Машини. Хай як Уїна намагалася відвернути мене від роздумів, настирливі думки знов оволоділи мною, причому з іще вагомішою силою.

Напевно, я вже говорив вам, що погода в Золоту Добу була значно теплішою, ніж у наш час. Я не беруся пояснити причини цього явища. Можливо, Сонце стало гарячішим, а може, Земля більше наблизилася до нього. Прийнято думати, що Сонце поступово холоне. Але при цьому люди, не знайомі з деякими науковими теоріями, наприклад із теорією Дарвіна-молодшого, просто забувають, що планети одна за одною невблаганно наближаються до свого центрального світила і зрештою падають на нього. Після кожної такої катастрофи Сонце повинне світити яскравіше, з відновленою енергією. Цілком імовірно, що яку-небудь із найближчих до Сонця планет уже спіткала ця доля. Проте хоч би якою була причина, факт залишається фактом: Сонце гріло дужче, ніж у наш час.

І ось одного дуже спекотного ранку – гадаю, це було на четвертий день – я знайшов притулок від спеки та сліпучого сонячного блиску в гігантських руїнах, які були неподалік того будинку, де я ночував і харчувався. Саме тут зі мною й трапилася дивна подія.

Пробираючись між купами цегли, я наткнувся на вузьку галерею, кінець і бічні вікна якої були завалені упалими шматками каменю. Унаслідок контрасту зі сліпучим денним світлом ця галерея здалася мені спочатку зовсім темною. Перед очима попливли кольорові плями, і я ввійшов у галерею навпомацки. Раптом я закляк на місці: два ока, що блищали від відбитого світла, стежили за мною з темряви.