Герберт Уэллс - Машина часу

Наскільки я міг судити, тут скрізь був такий самий достаток, який упав мені у вічі в долині Темзи. З вершини кожного пагорба, на який я видирався, було видно численні пишні будинки, нескінченно різноманітні за матеріалом і стилем, а також густі хащі вічнозелених рослин, укриті квітами дерева й деревоподібні папороті. Тут і там вигравала сріблом звивиста стрічка ріки, а вдалині, зливаючись із прозорою лазур’ю неба, блакитнуватою смугою зростала хвиляста гряда пагорбів.

Уже на самому початку я звернув увагу на одну дивну особливість цього ландшафту: наявність круглих колодязів, що сягали, як мені здавалося, у багатьох місцях досить великої глибини. Один із цих колодязів був саме на стежці, якою я йшов, коли підіймався на вершину пагорба під час своєї першої прогулянки. Як і всі інші колодязі, він був по краях оздоблений бронзою та захищений від дощу маленьким куполом. Сидячи біля цих криниць і зазираючи в глибоку пітьму внизу, я жодного разу не помітив навіть найменшого відблиску води або віддзеркалення в ній мого запаленого сірника. Але з усіх колодязів лунав якийсь дивний звук: туд-туд-туд-туд, щось на кшталт стукоту під час роботи великих машин. За коливанням полум’я сірника я визначив, що всередині колодязя є постійний приплив повітря. Щоб переконатися в цьому, я кинув туди шматочок паперу, і, замість того щоб плавно летіти вниз, папір хутко закрутився, а потім, захоплений повітряним потоком, зник із-перед очей.

Із часом я дійшов висновку, що між колодязями й величезними вежами, порозкиданими по схилах пагорбів, існує якийсь зв’язок, оскільки над вежами часто можна було помітити таке коливання повітря, яке буває у спекотні дні над осяяним сонцем морським берегом.

Зіставивши все це, я вирішив, що вежі й колодязі становлять систему підземної вентиляції, справжнє призначення якої мені наразі було важко збагнути. Спочатку я схилявся до того, що це якимось чином пов’язане із санітарним облаштуванням побуту маленького народу. Такий висновок здавався цілком природним, але він, як з’ясувалося трохи пізніше, був геть зовсім хибним.

Утім, мушу зізнатися, що під час свого перебування в далекому майбутті мені не вдалося зібрати відомості щодо дренажів, колодязів, шляхів сполучення й інших пристроїв. В утопіях та оповіданнях про прийдешні часи, які мені доводилося читати, завжди подавалося безліч подробиць, що стосуються будинків і соціального облаштування. Такі деталі досить легко уявити, коли ввесь світ перебуває тільки в уяві, але справжньому мандрівникові, який потрапив в умови, в котрих опинився я, аж ніяк неможливо докладно ознайомитися з навколишнім світом. Уявіть собі негра, що просто із Центральної Африки потрапив у Лондон. Що він може розповісти потім своєму племені? Що він знатиме про залізничні компанії, про соціальні рухи, про телефони й телеграфи, транспортні та поштові контори та ін.? Аж нічого, якщо ми самі не пояснимо йому. Але навіть якщо йому й удасться що-небудь дізнатися, хіба він зуміє передати це своїм друзям, які ніколи не подорожували? Хіба він зможе змусити їх повірити? Одначе прірва між мною та людьми Золотої Доби була куди більшою, аніж між негром і білою людиною. Я спостеріг тут багато чого, недоступного моєму розумінню. Крім загального враження якоїсь автоматичної організованості, я можу повідомити вам лише невеличку дещицю, котра дала б уявлення про відмінність між сучасним світом і Золотою Добою.

Наприклад, те, що стосується поховання померлих: я не виявив там ніяких ознак крематорію або цвинтаря. Але можливо, що цвинтарі (або крематорії) були десь поза колом моїх досліджень. Це знову ж таки одне з тих питань, які від самого початку зацікавили мене й через які я відразу ж зайшов у глухий кут. Оскільки ця загадка дуже сильно мене цікавила, я зважився на подальші пошуки – і був здивований іще більше. Серед цього маленького народу не було ні старих, ані хворих! Однак мушу зізнатися, що мене недовго задовольняли мої перші теорії щодо автоматичного поступу та деградації людства. Але я не міг придумати нічого іншого. А тим часом суперечності були чималі.

Усі великі палаци, які мені довелося побачити, служили виключно житловими приміщеннями – величезними спальнями та їдальнями. Але я не бачив жодних машин, жодних фабрик. Тим часом усі люди були одягнені в прекрасні тканини, які потребували поновлення, а їхні сандалії – хоча й були без прикрас – являли собою зразки прекрасних і складних виробів. Так чи інакше, але ці речі треба було виготовляти! Проте я не помітив у цього народу ані найменших нахилів до будь-якої творчої діяльності. У них не було ні крамниць, ані майстерень і разом із тим – ніяких ознак ввезення товарів. Вони проводили увесь час у милих іграх, купалися в річці, бавилися в кохання, їли та спали – і більше нічого. Я зовсім не міг уторопати, що підтримувало такий лад.