Герберт Уэллс - Машина часу

– Де моя Машина часу? – заволав я, немов ображена дитина, в якої відібрали улюблену іграшку, та почав стягувати їх із подушок і трясти.

Імовірно, моя поведінка викликала в чоловічків здивування. Деякі сміялися, але більшість мала наляканий вигляд. Коли вони зібралися навколо мене, мені раптом спало на думку: ось я залякую їх, але ж безглуздіший учинок годі й вигадати. Судячи з того, як вони поводилися вдень, почуття страху, швидше за все, було ними зовсім забуте.

Я негайно викинув сірник, когось дорогою збив із ніг і кинувся геть. Пробравшись навпомацки через велику обідню залу, я вийшов надвір, де все було залито місячним сяйвом. Позаду я чув крики жаху й тупіт маленьких ніжок, які спотикалися в темряві. Але всього, що я тоді накоїв, уже й не пригадаю.

Думаю, що саме ця несподівана втрата довела мене до такого сказу. Я почувався безнадійно відрізаним від свого світу – якоюсь дивною твариною, що потрапила в інший, зовсім невідомий, світ!

У нестямі кидаючись туди-сюди, я кричав, проклинаючи Бога й долю. Пам’ятаю відчуття страшної утоми, яке охопило мене під час цієї довгої ночі відчаю. Пам’ятаю, як я заглядав у різні невідповідні місця, як пробирався через освітлені місяцем руїни, як у темних завулках натикався на якихось дивних істот; як зрештою ліг на землі біля Сфінкса й заплакав від безнадійної розпуки. У цей час я вже зовсім знесилів, а злість на себе за те, що я так нерозумно покинув Машину, зникла: я відчував тільки своє горе, нічого більше!

Непомітно для себе я заснув, а коли прокинувся, то був уже день і навколо мене по траві стрибали горобці, так близько, що я міг дістати їх рукою.

Ранок освіжив мене. Я сів і почав згадувати, як потрапив сюди та чому в мене таке почуття самотності й розпачу. Потроху я відновив усю картину минулих подій.

У денному світлі, такому ясному і спокійному, я знайшов у собі сили зазирнути своєму нещастю просто в обличчя. Тепер я розумів, наскільки безглуздою була моя лють уночі, і спробував оцінити ситуацію, у якій опинився. «Припустімо найгірше, – говорив я собі. – Припустімо навіть, що моя Машина загинула, що її зруйновано. Із цього випливає тільки одне: я повинен бути ще спокійнішим і терплячішим. Мені треба краще вивчити цих людей і спробувати з’ясувати, яким чином зникла Машина. Мені конче слід дізнатися, чи існує можливість роздобути матеріал та інструменти, які можуть знадобитися. Зрештою, невже я не годен зробити нову Машину?» Тепер це було моєю єдиною надією, щоправда, дуже слабкою, але погодьтеся, надія завжди краща від розпачу. До того ж я перебував у такому прекрасному й цікавому світі!

Цілком імовірно, що мою Машину просто забрали. Виходить, мені знадобиться якомога більше витримки й терпіння. Я дійшов висновку, що мені треба постаратися відшукати місце, де її заховано, і знову заволодіти нею силоміць або хитрістю.

Із цими думками я підхопився і став обстежувати все навкруги: чи не можна де-небудь викупатися. Я почував утому, якусь задерев’янілість у тілі, й увесь був укритий пилом. Ранкова свіжість викликала в мене сильне бажання й самому освіжитися. Збентеження щезло; мені тепер здавалося дивним, чому я так шаленів уночі.

Я ретельно оглянув поверхню землі навколо невеличкої галявини й довго та безуспішно розпитував маленьких людей, які проходили повз, намагаючись усіляко дати їм зрозуміти, чого мені треба. Але вони не розуміли моїх жестів: одні просто здавалися зовсім тупими, інші ж думали, що я жартую, і сміялися.

Я доклав неймовірних зусиль, аби стриматися й не вдарити їх по чарівних сміхотливих личках. Це був, звичайно, божевільний порив, але диявол страху та сліпого гніву, ще не приборканий мною остаточно, готовий був знову взяти гору над моєю розважливістю.

Огляд дерну, що покривав землю, допоміг мені значно більше: я знайшов свіжу колію на півдорозі між п’єдесталом Сфінкса і власними слідами, залишеними там, де я клопотав біля своєї перекинутої Машини. Тут були також інші ознаки якоїсь метушні: дивні, досить вузькі сліди підошов, схожі на сліди лінивців. [5]Це змусило мене звернути увагу на п’єдестал. Як я вже сказав, він був зроблений із бронзи, але являв собою не цільний шматок, а плиту, по обидва боки оздоблену панелями, що чудово прикрашали його. Я підійшов і постукав. П’єдестал виявився порожнім. Ретельно дослідивши панелі, я переконався, що їх вставлено в рами нещільно. Щоправда, я не помітив ані дверних ручок, ані замкових щілин, але якщо це були гадані двері, то вони могли відчинятися також і зсередини.