Герберт Уэллс - Машина часу

В одному я тепер не сумнівався: Машина часу – усередині п’єдесталу. Але як вона туди потрапила – ось у чому загадка!

Раптом я побачив у заростях голови двох чоловіків, одягнених у жовтогарячі строї. Пробираючись крізь кущі, які росли під деревами, схожими на квітучі яблуні, вони явно прямували до мене. Я обернувся й, усміхаючись, поманив їх до себе.

Вони підійшли. Я вказав їм на п’єдестал і постарався дати зрозуміти, що бажаю відкрити його. Але тільки-но я зробив цей жест, із ними відбулася дивна зміна. Я не знаю, як передати вам вирази їхніх облич. Уявіть, ніби ви дозволили собі зовсім непристойний жест у присутності делікатно вихованої дами. Напевно, вона точнісінько так само подивилася б на вас, як ці маленькі люди зиркнули на мене. Вони пішли геть із таким виглядом, начебто я страшенно образив їх.

Я спробував звернутися до іншого чоловічка, чарівної маленької істоти в білому одязі, – і результат вийшов той самий. Зізнатися, мені стало ніяково.

Але, як ви знаєте, мені будь-що потрібна була Машина часу, а тому я повторив спробу, заговоривши із чоловічком у білому одязі. Коли ж він, як і всі інші, відвернувся від мене, я остаточно втратив витримку. За три стрибки наздогнавши чоловічка, я обкрутив йому шию полою його-таки одежі й поволік до Сфінкса. Однак, побачивши скривлене від жаху й відрази обличчя, я негайно ж відпустив його.

Проте я не збирався здаватися й почав гатити кулаками в бронзові панелі. Мені вчулося, що там усередині щось заворушилося, вірніше, я почув звук – щось схоже на хихотіння, але, мабуть, я помилився. Тоді я притяг із берега річки величезний кругляк і став бити ним по п’єдесталу доти, доки не розплющив шматок прикрас і доки мідна зелень порохом не посипалася на землю.

Чоловічки, напевно, чули мої удари, що лунали на добрячу милю навкруги. Але це все не справляло на них великого враження… Я бачив, як вони з’юрмилися на схилі пагорба й нишком зиркали на мене. Нарешті, втомлений і спітнілий, я кинув камінь і сів на землю, намагаючись при цьому не зводити очей із Білого Сфінкса.

Одначе ж я був дуже збуджений, і взагалі я занадто європеєць, щоб просто так сидіти й чекати згорнувши руки. Я звик роками працювати над якою-небудь проблемою, але нічого не робити протягом двадцяти чотирьох годин – цього я не міг!

Через деякий час я підвівся і став безцільно блукати між чагарниками.

«Терпіння, – говорив я собі. – Якщо ти хочеш повернути свою Машину, дай Сфінксові спокій. Швидше за все, вони мають намір заволодіти Машиною, тому руйнування бронзових панелей не дасть тобі жодної користі. Якщо ж у них немає такого наміру, то ти одержиш її назад, тільки-но зможеш попросити про це. А сидіти посеред незнайомих предметів, намагаючись розгадати таємницю зникнення Машини, й зовсім марно. Це правдивий шлях до божевілля. Придивись як слід до світу майбутнього, вивчи його й постарайся не робити надто поспішних висновків. Зрештою ти знайдеш ключ до всіх його загадок!»

Несподівано переді мною відкрився й гумористичний бік моєї пригоди. Я стільки років змарнував на те, щоб знайти спосіб потрапити в майбутнє, а тепер тільки й думав, як би скоріше вибратися звідси. Я власними руками створив найскладнішу та найбезнадійнішу пастку, яка тільки могла бути придумана людиною. І хоча мені доводилося сміятися тільки з самого себе, я все ж таки не зміг стриматися й голосно розреготався.

Коли я прийшов у великий палац, мені здалося, що маленькі люди намагаються мене уникати. Можливо, це було лише плодом моєї уяви, а може, причина полягала в моїй спробі розбити бронзові двері. Проте я з усією ясністю відчував, що вони мене цураються. Я вирішив удати, начебто мені це байдуже, і взагалі дав їм спокій.

За день або два все знову ввійшло у звичайну колію. Враховуючи свої можливості, я й далі вивчав їхню мову і, зрозуміло, не покинув спостерігати за невідомим мені світом. Не знаю, чи була їхня мова дійсно такою простою, чи, може, я випустив з уваги якісь нюанси, але мені здавалося, що вона складається лише з самих іменників і дієслів. Абстрактних термінів було мало, якщо, звичайно, вони взагалі існували в тій мові. Не було також і образних висловів; фрази зазвичай складалися із двох слів, тому я міг розмовляти з цими людьми за допомогою найпростіших речень.

Думки про Машину часу та бронзові двері Сфінкса я вирішив відкласти доти, доки в мене не набереться якнайбільше відомостей про навколишній світ і доки ці відомості самі собою знову не наштовхнуть мене на думку про Машину. Тоді я природним шляхом повернуся до них. Але ви розумієте, звичайно, почуття, котре увесь час заважало мені відійти далі ніж на кілька миль від місця зупинки моєї Машини.