Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

– Про що ти?

– О, ми лише довели до кінця руйнування в’язниці. Кількох в’язнів я не зміг зрозуміти; вони були надто порочні. Тож я позбувся їх ще до замків і дверей. Але я повільно ґрокав усе це місто впродовж цілих місяців… І знав, що декілька найгірших людей були не у в’язниці. Дехто з них навіть працював на громадській службі. Я чекав, складав перелік, переконувався у повноті в кожному окремому випадку. Тож тепер, коли ми залишаємо це місто, вони тут більше не живуть. Вони зникли. Їх потрібно було відділити від тіла й відправити до підніжжя, на старт, щоб вони звідти спробували знову. Між іншим, це ґрокання змінило ставлення Джилл – від жаху до відвертого схвалення: коли вона нарешті ґрокнула у повноті, що неможливо вбити людину, і що те, що ми всі робимо, значно більше схоже на те, як суддя видаляє з поля того, хто грає з «надлишковою грубістю».

– Ти не боїшся грати в Бога, хлопче?

Майк посміхнувся з безсоромною радістю:

– Я є Бог. Ти є Бог… І кожен покидьок, якого я прибираю, – теж Бог. Джубале, там сказано, що Бог помічає кожного горобця. Це Він і робить. Але більш правильне твердження, яке можна висловити англійською, звучить так: «Бог не може не помічати горобця, тому що Горобець – це і є Бог. А коли кішка підкрадається до нього, вони обоє Бог, й несуть Господні думки».

Ще одне авто почало приземлятися – і теж зникло, навіть не торкнувшись платформи; Джубал заледве встиг подумав, що варто щось сказати.

– Як багато вартих того, щоб видалити їх з поля, ти знайшов за минулу ніч?

– О, чимало. Десь із сотню, чи п’ятдесят – гадаю, я не їх не лічив. Ти ж знаєш, це велике місто. Проте ненадовго воно стане незвично порядним. Жодного зцілення, поки не буде досягнуто суворої дисципліни, – Майк здавався нещасним. – І це те, про що я мав запитати у тебе, Тату. Боюся, що я збив з правильного шляху тих, хто йде за мною. Усіх наших братів.

– Яким чином, Майку?

– Вони надто оптимістичні. Вони бачили, як гарно це працює для нас; вони знають, якими щасливими, сильними, здоровими та освіченими вони стали, як глибоко вони люблять одне одного. А тепер вони думають, що ґрокнуть, що це – лише питання часу, щоб вся людська раса досягла такого ж блаженства. О, не завтра, – дехто з них ґрокає, що дві тисячі років – лише мить для такого експерименту. Але колись потім.

– Спочатку я теж так думав. І спонукав їх думати так само.

– Але, Джубале, я пропустив ключовий момент: люди – не марсіани. Я робив цю помилку знову і знову… Виправляв себе… Але й досі продовжую помилятись. Що ідеально працює для марсіан, – не обов’язково працюватиме для людей. О, концептуальна логіка, яка може бути висловлена лише марсіанською, працює для обох рас. Логіка інваріантна; але інформація різна. Тому й результати відрізняються.

Я не можу зрозуміти, чому, коли люди голодні, ніхто не стає добровольцем, щоб його зарізали, а решта змогли поїсти. На Марсі це очевидно і почесно. Я не можу зрозуміти, чому тут так цінують дітей. На Марсі наших двох маленьких дівчаток просто викинули б за двері, щоб вони або вижили, або померли; дев’ять з десяти личинок там помирають вже у перший сезон. Моя логіка була правильною, але я хибно зрозумів інформацію: тут немовлята не змагаються, а от дорослі – так; на Марсі дорослі не змагаються взагалі, бо вони стали обраними ще коли були немовлятами. Проте, так чи інакше, змагання та відбір присутні. Інакше раса котиться униз. Але помилявся я чи ні, намагаючись прибрати змагання, пізніше я почав ґрокати, що людська раса не буде мені допомагати.

У кімнату заглянув Дюк.

– Майку, ти здавався надвір? Довкола готелю зібрався чималий натовп.

– Знаю, – погодився Майк. – Скажи іншим, що очікування ще не наповнилося.

І він продовжив, звертаючись до Джубала:

– «Ти є Бог». Це не послання радості й надії, Джубале. Це виклик і безстрашне відверте прийняття особистої відповідальності, – він здавався сумним. – Однак мені це вдавалося рідко. Лише кілька разів, – як ось сьогодні з нашими братами, які зрозуміли мене й прийняли гірку частину разом із солодкою, встали поряд зі мною і випили цю чашу; ґрокнули це у повноті. Інші, – сотні й тисячі інших – наполягали на тому, що насолода – це нагорода без боротьби, чи щось на кшталт «навернення»… Або взагалі ігнорували мене. Не мало значення, що я казав: вони наполягали на думці, що Бог – це щось поза ними. Щось, що прагне прикласти кожного цілковитого дурня до грудей і втішати його. Думка про те, що зусилля повинні бути їх власними зусиллями, і що всі їхні проблеми вони створили самі – одна з тих, яку вони не можуть чи не будуть приймати.