Роберт Хайнлайн - Чужинець на чужій землі

– Будь-який марсіанин це вміє. Я це робив ось вчора.

– Гм… Мерехтіння? Чи щось подібне?

– Ні. Ти бачиш, чуєш, і відчуваєш їх – і все. Це як картинка у стерео, але ідеальна і виникає просто у твоїй голові. Послухай, Джубале: все це – безглузді питання на Марсі, та я розумію, що тут це не так. Але якби ти був присутній при відділенні від тіла, – смерті, – свого друга й потім допомагав би з’їсти його тіло… І потім побачив би його привид, і говорив би з ним, і торкався його – тоді ти повірив би?

– Що ж, я б вирішив, що йдеться про одне з двох: або це привид, або у мене поїхав дах.

– Добре. Тут це було б галюцинацією… Якщо я ґрокнув правильно той факт, що ми не залишаємося тут, коли відділяємося від тіла. Однак у випадку з Марсом існує ціла планета з дуже розвиненою і напрочуд складною цивілізацією, якою керує масова галюцинація, – і це пояснення найточніше… Ті, хто мене вчили й ті, хто був моїм єдиним досвідом, переконали мене в тім, щоб в це повірити. Тому що на Марсі «привиди» – значно важливіша, могутніша та численніша частина населення. Живі, цільні і нероз’єднані – рубають дрова та носять воду; вони – лише слуги Старійшин.

Джубал кивнув.

– Добре. Я ніколи не вагатимусь, щоб скористатися лезом Оккама [99] Лезо Оккама – теза у філософії та логіці, що спрощено формулюється так: якщо існує кілька пояснень одного явища, то найбільш вірогідним з них є найпростіше. . Поки що це все суперечить моєму досвіду, а він обмежений цією планетою, тобто провінційний. Добре, синку; ти боїшся, що вони можуть знищити нас?

Майк похитав головою.

– Не дуже. Я думаю, – це не ґрокання, лише припущення, – що вони можуть зробити одне з двох: або знищити нас… Або спробувати підкорити нас культурно; зробити нас такими ж, як і вони.

– Але ти не переймаєшся тим, що вони можуть підірвати нас? Це дуже своєрідний погляд, як на мене!

– Ні. Думаю, вони можуть ухвалити таке рішення. Бачиш, згідно з їхніми уявленнями ми – хворі та каліки; те, що ми робимо одне з одним, те, як не можемо порозумітися, наша майже цілковита поразка у ґроканні інших, наші війни, хвороби, голод та жорстокість – все це виглядає для них абсолютною дурістю. Я знаю. Тож думаю, що існує висока ймовірність того, що вони наважаться на евтаназію. Але це лише припущення: я ж не Старійшина. Джубале, якщо вони вирішать це зробити, мине… – Майк замовк й трохи подумав, – як мінімум п’ять століть. Чи навіть п’ять тисячоліть, поки вони вирішать щось зробити.

– Довго ж нам доведеться чекати на винесення вироку.

– Джубале, найбільша різниця між двома расами полягає в тому, що марсіани ніколи не поспішають, а люди – завжди. Вони радше подумають зайве століття, – чи кілька століть, – просто для того, щоб впевнитися, що ґрокнули всю повноту.

– У такому разі, синку, пропоную не дуже засмучуватися з цього приводу. Якщо через п’ять століть – чи тисячоліть – людська раса не зможе домовитися з сусідами, ми з тобою цьому не зарадимо. Хоча, підозрюю, вона – зможе.

– Я теж так ґрокаю, – але не з усією повнотою. Проте, як я казав, я не переймаюся цим. Мене більше хвилює інша можливість: що вони можуть оселитися тут, намагаючись навернути нас. Джубале, вони не зможуть цього зробити. Спроби змусити нас поводитися як марсіани так само вб’ють нас, але значно менш безболісно. І все це буде величезною неправильністю.

Джубал відповів не одразу.

– Але, синку, – хіба це не точнісінько те, що намагаєшся зробити ти?

Майк здавався нещасним.

– І так, і ні. Було на початку. Але це зовсім не те, що я намагаюся зробити зараз. Тату, я знаю, що розчарував тебе, коли все це затіяв.

– Це твоя справа, синку.

– Так. Моя. Я мушу ґрокнути та вирішити, що мушу самостійно зробити на кожній точці перетину. І ти теж… Як і кожен. Ти є Бог.

– Я не приймаю це призначення.

– Ти не можеш відмовитися від нього. Ти є Бог, і я є Бог, і всі, хто ґрокає – Бог; а я – це все, де я коли-небудь був, що бачив, чув, чи відчував, чи переживав. Я – це все те, що я ґрокаю. Батьку, я бачив, у якому жахливому стані ця планета, і ґрокнув, хоча й не з повнотою, що можу її змінити. Те, чому я хотів навчати, не можна дізнатися у школах чи коледжах. Але мене змусили проносити це сюди таємно, і переодягнути це у релігію, – чим це не є, – і заохочувати простаків спробувати це, апелюючи до їхньої цікавості та бажання розважатися. Частково це спрацювало точно так, як я і передбачав; навчання та знання були так само доступними для інших, як були для мене, – того, кого виростили у марсіанському гнізді. Наші брати зібралися разом (ти бачив нас і відчував це), і вони живуть у мирі та радості, без гіркоти та ревнощів.