– На цілу милю.
– Я помітно подорослішав.
– Світ досить дорого заплатив за це досягнення.
Я міг казати все, що завгодно, оскільки був абсолютно впевненим, що Френк мене не почує.
– Колись люди легко могли обдурити мене, бо я не дуже вірив у себе.
– Значне скорочення людської популяції на Землі саме по собі дуже допоможе тобі розв’язати твої проблеми спілкування, – зауважив я. Він знов не почув мене, мов глухий.
– Але, скажи мені, поясни мені, хто підказав мурахам, як видобути воду? – наполягав Френк.
Кілька разів я пропонував йому очевидний висновок: мурашок навчив Бог. Але я вже знав з важко здобутого досвіду, що він не відкине цієї теорії та не прийме її. Він просто шаленів усе дужче й дужче, безперестанку повторюючи те ж саме запитання.
Я відійшов від Френка згідно з порадами «Книг Боконона». «Стережись того, хто завзято працює, щоб дізнатися щось, пізнає це та бачить, що не став анітрохи мудрішим, – учить нас Боконон. – Він сповнений вбивчої образи на всіх людей, котрі були й залишились невігласами, не приклавши задля цього жодних зусиль». Я пішов до нашого художника, до малого Ньюта.
Малий Ньют малював пейзаж – розтрощений краєвид за чверть милі від печери. Коли я знайшов його, він спитав, чи не поїду я з ним до Болівара пошукати фарби. Сам він не міг водити машину – не діставав до педалей.
Отже, ми поїхали, і дорогою я спитав Ньюта, чи відчуває він досі статеве збудження. Мене засмучувало те, що мене ці почуття покинули – ані відповідних снів, нічого.
– Мені часто снились жінки двадцяти, тридцяти, сорока футів на зріст, – зізнався він. – Але тепер? Боже, я навіть не можу згадати, як виглядала моя українська ліліпутка…
Я згадав, що колись читав про тубільців Тасманії, які завжди ходили голяка. У них не було сільського господарства, вони не розводили худоби, не вміли будувати хоч які-небудь халупи, здається, що й вогонь не вміли запалити. Коли в сімнадцятому столітті білі люди відкрили їх, то ставилися до цих голих осіб з великим презирством через їхню дикість. Перші білі поселенці Тасманії – злочинці, вигнані з Англії, навіть полювали на них заради забави. Таке життя здалось тубільцям настільки непривабливим, що вони припинили розмножуватись.
Я висловив припущення, що саме безнадійність нашого становища позбавила нас чоловічої сили.
Ньют зробив проникливе зауваження:
– Мабуть, наші постільні захоплення набагато тісніше пов’язані з радістю продовження людського роду, ніж це досі вважалось.
– Очевидно, якщо б серед нас була жінка, здатна народити, ситуація змінилася б радикально. Проте наша старенька Гейзел уже давно не здатна народити хоча б ідіота-дауна.
Виявилось, що Ньют добре обізнаний з такими ідіотами. Він якийсь час ходив до спеціальної школи для дітей з вадами розвитку, і серед його однокласників було кілька даунів.
– У нашому класі краще за всіх уміла писати дівчинка-даун на ім’я Мірна. Я маю на увазі її почерк, а не зміст того, що вона писала. Господи, я не згадував про неї багато років!
– Школа була хороша?
– Я пам’ятаю тільки, як директор вичитував нам за якісь провини. Він завжди користувався гучномовцем і завжди починав свої промови однаково: «Мені геть набридло, я втомився…»
– Це точно відповідає моїм почуттям останнього часу.
– Може, тобі було призначено так себе почувати?
– Ньюте, ти говориш мов боконіст.
– Чому б ні? Наскільки я знаю, боконізм – це єдина релігія, що згадує про ліліпутів.
Коли я не був зайнятий своїм рукописом, я вивчав «Книги Боконона», але згадку про ліліпутів якось пропустив. Я був удячний Ньютові за те, що він звернув мою увагу на ці рядки, бо в них коротко сформульовано жорстокий парадокс боконістської ідеї: суперечність між відчайдушною необхідністю брехати про реальність та відчайдушною неможливістю збрехати про неї.
Хай кожен ліліпут
Пишається й радіє,
Бо велич людських душ —
У думці і надії!
126
Грайте, флейти, грайте ніжно! [25] Цитата із вірша поета Джона Кітса (1795–1821) «Ода до грецької вази», що оспівує античне мистецтво як найвище досягнення людства.
– Занадто похмура релігія! – вигукнув я і спрямував нашу бесіду в царину утопії: що могло статися, що мало статися і що може ще відбутися, якщо світ якимось чином відтане.
Але Боконон займався цією темою також, він присвятив цілу книгу утопіям – «Сьому книгу», яку він сам назвав «Республіка Боконона». У цій книзі можна знайти такі жахливі афоризми:
Читать дальше