Курт Воннегут - Колиска для кішки

Під запискою стояв підпис Боконона.

– Чортів цинік! – видихнув я, відірвавшись від читання й охопивши поглядом поле смерті серед гір. – А сам він десь тут?

– Я його не бачу, – м’яко сказала Мона. Вона не виказувала ані туги, ані гніву. Навпаки, здавалось, що вона ледь не сміється. – Він завжди казав, що не виконує власних порад, бо знає, чого вони варті.

– А краще б йому бути тут! – сказав я гірко. – Це ж якою сволотою треба бути, щоб порадити стільком людям убити себе!

От тепер Мона розсміялась. Я ще ніколи не чув її сміху, несподівано глибокого, хрипкуватого. Мені стало моторошно.

– Тобі це здається смішним?

Мона ліниво розвела руками.

– Це дуже просто, оце й усе. Такий простий вихід майже для всіх.

І вона пішла вгору серед скам’янілих тисяч сміючись. На середині схилу обернулась до мене й крикнула:

– А ти хотів би, щоб хтось із цих людей повернувся до життя, якщо б ти мав спосіб? Відповідай швидко!

– Щось ти не поспішаєш відповідати, – весело вигукнула вона через півхвилини. Усе ще тихо сміючись, торкнулася пальцем землі, випросталась, доторкнулась пальцем до своїх губів – і померла.

Чи я плакав? Мені сказали – так, плакав. Г. Лов Кросбі, Гейзел і малюк Ньютон Гоніккер знайшли мене, коли я спотикаючись вийшов на дорогу. Вони їхали в єдиному таксі Болівара, не пошкодженому ураганом. Вони кажуть, ніби я плакав. Гейзел теж плакала від радості, що я знайшовся живий.

Вони насилу затягли мене до машини.

Гейзел обняла мене за плечі.

– Матуся з тобою, синку. Тепер усе буде гаразд.

Я жадав забуття. Заплющив очі. І з глибоким, ідіотичним полегшенням притулився до цієї товстої, рихлої, простакуватої дурепи.

Мене привезли до оселі Франкліна Гоніккера над водоспадом – до того, що від неї залишилось. Залишилась печера, водоспад перетворився на прозорий, блакитно-білий купол льоду-дев’ять, отже, компанія тепер мешкала ніби в ескімоськім іглу.

Компанія складалась із Френка, малого Ньюта та подружжя Кросбі. Вони вижили, сховавшись у темниці під палацом, де було тісно й не так приємно, як у нашому мішку. Вони вибрались назовні, щойно вщухли вітри, а ми з Моною просиділи під землею на три дні більше.

Далі сталося диво: вони знайшли боліварське таксі – машина ніби чекала на них під аркою воріт.

А ще вони знайшли банку білої фарби, і Френк намалював на дверцятах машини білі зірки, а на даху позначив гранфалон : США.

– Банку з фарбою ви залишили біля воріт, – сказав я.

– Звідки ти знаєш? – спитав Кросбі.

– Туди хтось прийшов і написав віршик.

Я не став відразу розпитувати про те, що сталося з Анджелою Гоніккер-Коннерс, Філіпом та Джуліаном Каслами, бо тоді я мусив би заговорити про Мону. До цього я ще не був готовий.

Мені не хотілось розповідати про смерть Мони ще й тому, що, поки ми їхали в таксі, обоє Кросбі та малюк Ньют поводились якось неприродно весело.

Гейзел пояснила мені причину цих веселощів:

– Зачекай, доки побачиш, як ми живемо. Смачної їжі маємо досхочу. А коли потрібна вода, розводимо багаття й розтоплюємо лід. Швейцарська родина Робінзонів – ось як ми тепер звемось! [23] Швейцарська родина Робінзонів (Swiss Family Robinson) – популярна книга про пригоди швейцарського сімейства, була написана наприкінці XIX ст., не втратила популярності і в XX ст. була екранізована. Гейзел Кросбі навряд чи читала книгу, але фільм могла бачити.

Минуло півроку, дивні півроку, коли я писав цю книгу. Гейзел мала рацію, назвавши нас родиною Робінзонів, бо ми пережили ураган, потрапили на безлюдний острів, а потім життя наше стало насправді легким. Було в ньому щось від чарівних мультфільмів Діснея.

Живих рослин і тварин, щоправда, не залишилось. Але лід-дев’ять законсервував свиней, корів, лісових косуль і збитих ураганом птахів, навіть ягоди на кущах. Ми могли вибирати все, що заманеться, розморожувати та готувати. Крім того, серед руїн Болівара можна було відкопати цілі тонни консервованих продуктів. А населення Сан-Лоренцо складалося лише з нас.

Отже, ми мали що їсти, про одяг і житло також можна було не турбуватись, бо погода стояла незмінно суха, мертва та гаряча. Ми всі були здорові: вочевидь, мікроби також загинули або залягли у сплячку.

Ми так добре влаштувались, так до всього призвичаїлись, що ніхто не здивувався, не заперечив, коли Гейзел сказала: