Курт Воннегут - Колиска для кішки

– Смерть іще ніколи не бувала настільки доступною, – пояснив я моїй богині. – Досить доторкнутись до землі, а потім до губів, і все скінчено.

Вона похитала головою й зітхнула.

– Дуже погана мати.

– Що?

– Мати Земля – вона стала дуже поганою матір’ю.

– Агов! Аго-о-ов! – вигукнув я серед руїн палацу. Жахливі вітри проломили цілі ущелини крізь цю велетенську купу каміння. Ми з Моною майже мимоволі пішли шукати когось живого. Мимоволі – тому що не відчували присутності життя. Навіть хоча б якогось спритного гостроносого щура.

Арка воріт палацу була єдиною рукотворною річчю, що лишилась цілою. Ми з Моною підійшли до неї. Написане на ній білою фарбою було боконістським каліпсо. Букви були охайні. Воно було новим. Це був доказ того, що хтось іще вцілів серед смертоносних вітрів.

Каліпсо було таке:

Я згадав рекламне оголошення серії дитячих книг під назвою «Книги знання». На картинці хлопчик і дівчинка довірливо дивились на свого батька, і хлопчик питав: «Татку, а чому небо блакитне?» Відповідь, очевидно, треба було шукати в «Книгах знання».

Якщо б мій татко був поряд зі мною, коли ми з Моною йшли дорогою від палацу, я міг би багато запитань поставити, тримаючись за його руку. «Татку, чому всі дерева поламані? Татку, чому всі птахи мертві? Татку, чому небо таке похмуре, що це за змії? Татку, а чому море таке тверде та тихе?»

Мені спало на думку, що я зараз здатен краще відповісти на всі ці запитання, ніж будь-хто на світі… якщо на світі ще взагалі хтось є. Утім, якщо б хтось усе ж таки поцікавився, я міг би пояснити, що пішло не за планом, де та як.

Але який у цьому сенс?

Мне дивувало, де поділись мертві люди. Ми з Моною пройшли вже більше милі від нашого сховища, не зустрівши жодного мертвого тіла.

Куди поділись живі люди, мені було не так важливо, мабуть, тому що я передчував спочатку неминучу зустріч з багатьма мертвими. Навкруги ніде не видно було диму від багаття, проте помітити такий дим на обрії, затьмареному зміями, було неможливо.

Тільки одне явище привернуло мій погляд: дивний блідо-ліловий ореол навколо кам’яного пальця на вершині гори Мак-Кейб. Він ніби притягував мене, і на мить я уявив собі суто кінематографічну сцену: ми з Моною підіймаємося на той пік. От же дурниця! Який у цьому міг бути сенс?

Ми наблизились до підніжжя гори Мак-Кейб і заглибились у пагорби, що її оточували. Тут Мона відійшла від мене ніби ненавмисне, зійшла з дороги та пішла вгору по схилу одного пагорба. Я пішов слідом.

На гребені пагорба я наздогнав Мону. Вона дивилась мов зачарована собі під ноги, де простяглась широка улоговина, кругла, наче миска. Дівчина не плакала.

Хоча плакати саме зараз було б доречно.

Це природне заглиблення заповнили тисячі мертвих людей. Губи кожного покійника вкривала блакитно-біла плівка льоду-дев’ять.

Тіла не лежали врозкид, не повалились одне на одного – було ясно, що люди самі прийшли сюди після того, як жахливі вітри вщухли. І кожний мрець держав палець у роті або поряд із ротом. Я зрозумів, що всі вони зібралися в цьому моторошному місці саме для того, щоб отруїтись льодом-дев’ять.

Там були чоловіки, жінки, діти, багато з них сиділи в позі боко-мару . І всі дивились на середину улоговини, ніби глядачі в амфітеатрі.

Ми з Моною прослідкували, куди спрямовані тисячі мертвих очей, і придивились до круглої галявинки, де міг би розміститись один оратор.

Ми обережно наблизились до галявинки, не торкаючись страшних статуй. Посеред галявинки ми побачили великий камінь. Під каменем лежала нашкрябана олівцем записка:

«До всіх, кого це обходить: усі ці люди навколо вас – майже всі, хто вижив на Сан-Лоренцо після того, як море замерзло та здійнялися смерчі. Ці люди схопили сумнівного святого на ім’я Боконон. Вони привели його сюди, поставили посеред юрби та вимагали повідати, що точно затіяв Бог Усемогутній і що їм тепер слід робити. Цей блазень сказав їм, що Бог, безперечно, намагається їх убити, можливо, тому що вони йому набридли, отже, треба поводитись добре й зробити Богові приємне – померти. Що вони, як ви бачите, і зробили».