Курт Воннегут - Колиска для кішки

Боко-мару .

Це не слова Боконона. Вони належать мені.

– Тепер вам легше розмовляти зі мною? – спитала Мона.

– Я ніби знайомий з вами вже тисячу літ, – зізнався я, ледь не плачучи. – Я люблю тебе, Моно.

– І я тебе люблю, – просто сказала вона.

– Який же телепень цей Френк!

– Чому?

– Бо відмовився від тебе.

– Він мене не любив. Він згодився одружитися зі мною лише тому, що цього бажав «Папа». Він любить іншу жінку.

– А хто вона?

– Якась жінка в Іліумі.

Мабуть, цією щасливицею була дружина Джека, власника крамниці товарів для хобі.

– Це він сам розповів тобі?

– Сьогодні ввечері, коли звільнив мене, щоб я могла вийти за тебе.

– Мона?..

– Що?

– Чи є… чи є ще хтось у твоєму житті?

Мона дуже здивувалась.

– Багато хто, – сказала вона, подумавши.

– Ти їх кохаєш?

– Я кохаю всіх.

– Так само, як мене?

– Так. – Здавалося, богині невтямки, що ця відповідь могла мене збентежити.

Я підвівся з підлоги, усівся в крісло й почав надягати шкарпетки та черевики.

– Отже, ти… ти робиш… те, що зараз ми робили… з іншими людьми?

– Боко-мару ?

– Боко-мару .

– Звісно, роблю.

– Відтепер я не хочу, щоб ти це робила будь з ким, крім мене, – заявив я.

Її очі наповнилися сльозами. Вона любила свою розпусту – її обурило те, що я спробував дорікати їй. Поняття сорому для неї не існувало.

– Я роблю людей щасливими. Любов – це добра річ, а не погана.

– Як твій чоловік, я потребую всієї любові для себе.

Вона подивилась на мене широко розкритими очима.

– Ти сін-ват !

– Що це таке?

– Сін-ват ! – вигукнула вона. – Людина, яка хоче, щоб кохали тільки її. Це вкрай погано.

– Коли мова йде про шлюб, я думаю, що це, навпаки, дуже добре. Інакше й бути не може.

Мона ще сиділа на підлозі, а я вже в шкарпетках і черевиках стояв над нею. Я почувався дуже високим, хоча я зовсім не високий, та дуже сильним, хоча сили мені бракує; а ще я прислухався до власного голосу, мов до чужого – в ньому бриніли владні металеві нотки, яких досі не було.

Я самовпевнено повчав Мону, ніби цвяхи забивав, і не відразу второпав, що відбувається: я вже почав владарювати.

Я сказав Моні, що бачив, як вона робила, так би мовити, вертикальне боко-мару з пілотом на трибуні невдовзі після мого приїзду.

– Ти мусиш більше ніколи не спілкуватися з ним. Як його звуть?

– Я навіть не знаю, – прошепотіла вона, опустивши погляд додолу.

– А як було з молодим Філіпом Каслом?

– Ти питаєш про боко-мару ?

– Я питаю про все і про всіх. Я чув, ви з ним зростали разом.

– Так.

– Боконон навчав вас обох?

– Так, – від спогадів обличчя її знов засяяло.

– Отже, тоді, мабуть, ви часто займались боко-мару ?

– Так, так! – сказала вона радісно.

– Ти мусиш більше не зустрічатися з ним теж. Це ясно?

– Ні.

– Ні?

– Я не вийду заміж за сін-вата . – Мона підвелась. – Прощавайте!

– Прощавайте? – мене охопив відчай.

– Боконон вчить, що не можна не любити всіх однаково. А чого вчить твоя релігія?

– Я… У мене немає релігії.

– А в мене є.

Моє владарювання скінчилось.

– Зрозуміло… – сказав я.

– Прощавайте, чоловіче без релігії!

Вона попрямувала до кам’яних сходів.

– Моно…

– Що? – Мона зупинилась.

– Чи міг би я приєднатися до твоєї релігії, якщо схочу?

– Авжеж.

– Я вже хочу!

– Гаразд. Я люблю тебе.

– І я тебе люблю, – зітхнув я.

Таким чином, я заручився на світанку з найкрасивішою жінкою в світі. Я також погодився стати наступним Президентом Сан-Лоренцо.

«Папа» ще був живий, і Френк вважав, що мені б не завадило одержати його благословення. Тому, як тільки Борасізі, сонце, з’явилось на небі, ми з Френком поїхали до резиденції «Папи» на джипі, що позичили в солдатів, які охороняли нового президента.

Мона залишилась у Френковій оселі. Я поцілував її, ніби творив священний ритуал, і вона занурилась у священний сон.