Першим це встиг зробити Ньют: він помітив, що я тримаю в руках паспорт, гаманець та наручний годинник. Я сам не помітив, які речі вхопив під загрозою смерті, навіть не відчув, що тримаю їх.
Я відбив цей напад, весело запитавши в Анджели та Ньюта, чому вони обоє прихопили маленькі термоси, однакові червоно-сірі термоси, що можуть умістити не більше трьох чашок кави.
Тільки тоді вони усвідомили, що тримають термоси в руках. Їх цей факт дуже вразив.
Нова порція гуркоту позбавила їх потреби вигадувати якесь пояснення. Я мусив вийти й вияснити, що це за явище. Відчуваючи прилив сміливості, такий же нерозумний, як попередній напад паніки, я вийшов надвір, де побачив Френка Гоніккера, який порався біля генератора, змонтованого на вантажівці.
Цей генератор і був новим джерелом струму. Двигун, який приводив його в дію, пускав іскри та димів. Френк намагався налагодити двигун.
Поряд з ним стояла божественна Мона. Вона спостерігала за роботою Френка, як завжди, дуже серйозно.
– Ага, це ви! – вигукнув він, побачивши мене. – Маю для вас новину!
Він пішов у дім, ми – за ним.
Анджела та Ньют усе ще знаходились у вітальні, але вони якось встигли позбавитись своїх незвичайних термосів, кудись їх заховати.
У тих термосах, безперечно, зберігалася спадщина Фелікса Гоніккера, часточки вампітера мого карасу , – уламки льоду-дев’ять.
Френк звернувся до мене:
– Ви вже зовсім прокинулись?
– Ніби й не лягав спати.
– Сподіваюсь, що ви справді здатні ясно мислити, бо я маю прямо зараз поговорити з вами.
– Починайте!
– Давайте відійдемо, – Френк попросив Мону почувати себе як удома. – Ми вас покличемо, коли буде треба.
Я поглянув на Мону, розтанув і подумав, що ніхто на світі не був мені так потрібен, як вона.
Франклін Гоніккер, вузьколиций підліток, гугнявив, мов губна гармошка, його інтонаціям бракувало переконливості. Коли я служив в армії, про людей, що так розмовляли, там казали: «У нього кишки паперові». Генерал Гоніккер належав саме до цього типу. Бідолашний Френк майже не мав досвіду спілкування, бо в дитинстві, удаючи з себе секретного агента Ікс-9, уникав будь-яких контактів.
Зараз, намагаючись бути сердечним і переконливим, він казав зайві речі, раз у раз повторюючи заяложені кліше на зразок «ви людина нашого кола!» чи «хочу говорити з вами відверто, як чоловік з чоловіком!»
А ще він привів мене до свого «лігва», як він висловився, щоб ми могли… «назвати лопату лопатою», і «хай листя падає як хоче».
Отже, ми спустилися сходами, прорізаними в скелі, до природної печери, що знаходилась нижче водоспаду, позаду від нього. Там стояли два креслярські столи, три голих скандинавських крісла з безбарвною оббивкою та шафа, забита книгами з архітектури німецькою, французькою, фінською, італійською й англійською мовами.
Усе це освітлювали електричні лампи, але світло пульсувало в нерівному ритмі роботи генератора.
А найбільше в цій печері мене вразив розпис стін, розпис, виконаний з дитячою сміливістю, рудою, бурою глиною та деревним вугіллям, кольорами доісторичного митця. Мені не треба було питати Френка, чи давно зроблено цей печерний розпис. Я сам зміг його датувати за тематикою: на стінах не було зображень мамонтів, шаблезубих тигрів або вульгарних печерних ведмедів.
Стіни були вкриті незліченною кількістю портретів Мони Еймонс Монсано в дитячому віці.
– Тут… так це тут працював батько Мони? – спитав я.
– Авжеж. Це він той самий фін, що спроектував «Дім надії та милосердя в джунглях».
– Я знаю.
– Але ми зараз не про це маємо поговорити.
– Це якось пов’язано з вашим батьком?
– Це пов’язано з вами, – Френк поклав руку мені на плече та зазирнув у вічі. Він сподівався створити дружню атмосферу, але добився зворотного ефекту: голова Френка здавалась мені чудернацькою маленькою совою, що сидить на високій білій жердині, засліплена світлом.
– Може, вам варто нарешті пояснити, у чому справа?
– Немає жодного сенсу ходити колами, – сказав він. – Повірте, я вмію оцінювати характери людей, і ви свій хлопець!
– Дякую.
– Думаю, що ми з вами легко порозуміємось.
– Жодних сумнівів щодо цього.
– Між нами існує взаємний інтерес, він забезпечить міцне зчеплення.
Він зчепив пальці обох рук, демонструючи принцип зчеплення. Одна рука, вочевидь, представляла його, а друга – мене. Я зітхнув з полегшенням, коли він зняв руку з мого плеча.
Читать дальше