Курт Воннегут - Колиска для кішки

– Ми потрібні один одному, – він погойдав зчепленими долонями, щоб показати, як працюють шестерні передачі.

Я зробив доброзичливе обличчя, але промовчав.

– Ви розумієте, до чого я веду? – спитав Френк нарешті.

– Ми з вами маємо щось зробити разом?

– Саме так! – Френк поплескав долонями. – Ви маєте досвід життя в суспільстві, звикли з’являтись на публіці, а я технік, я працюю за сценою, моє діло – наглядати за механізмами.

– Звідки вам знати, що я за один? Ми ж тільки-но зустрілись!

– Я бачу, як ви одягнені, як розмовляєте. – Він знову поклав руку мені на плече. – Ви ж свій хлопець!

– Ви це вже казали.

Френк відчайдушно очікував, щоб я сам додумався, на що він натякає, та прийшов би від цього в захват, але я все ще не збагнув, про що йдеться.

– Чи правильно я розумію, що ви… ви пропонуєте мені якусь посаду на Сан-Лоренцо?

Він зрадів і заплескав у долоні.

– Саме так! Ви не проти одержувати сто тисяч доларів на рік?

– Боже милостивий! – вигукнув я. – А що я мушу робити за ці гроші?

– Майже нічого. Але ви будете щовечора пити із золотих келихів, їсти на золотих тарілках і одержите цілий палац у своє розпорядження.

– Та що ж це за робота?

– Президент Республіки Сан-Лоренцо.

– Мені? Стати президентом? – зойкнув я.

– А кому ж іще?

– Дурниці!

– Не кажіть, не поміркувавши, – Френк дивився на мене з тривогою.

– Ні!

– Ви ще не поміркували як слід.

– Досить, щоб відмовитись. Це маячня!

Френк знову зчепив пальці.

– Ми будемо працювати разом. Удвох. Я буду вас постійно підтримувати.

– Дуже добре. Отже, якщо мене шльопнуть на передньому плані, то й вас зачепить чи ні?

– Шльопнуть?

– Підстрелять! Уб’ють!

Френк був спантеличений:

– Задля чого комусь убивати вас?

– Щоб стати президентом.

Френк похитав головою.

– На Сан-Лоренцо ніхто не бажає бути президентом, – запевнив він мене. – Їхня релігія проти цього.

– Проти вашої релігії також? Я вважав, що наступним президентом маєте стати ви.

– Я… – почав казати він, але затнувся. Виглядав він тепер зовсім нещасним.

– Ви – що? – спитав я.

Френк поглянув на водяну завісу, що прикривала печеру ззовні.

– Зрілість, наскільки я розумію, – сказав він невпевнено, – це усвідомлення своєї обмеженості.

Він наблизився до бокононівського визначення зрілості. Боконон учить нас, що «зрілість – це гірке розчарування, від якого немає порятунку, якщо тільки не вважати сміх панацеєю».

– Я знаю свої недоліки, – вів далі Френк. – Ті ж самі, що були в батька.

– Та невже?

– У мене багато задумів, дуже гарних, і в батька їх було багато, – повідав Френк мені, а може, водоспаду. – Але він не вмів спілкуватися з людьми, і я не вмію.

– Отже, ви приймете цю посаду? – схвильовано спитав Френк.

– Ні.

– А може, ви знаєте когось, хто захотів би?

Френк являв собою класичний приклад того, що Боконон назвав дупель. Дупель , у розумінні боконістів, – це доля багатьох тисяч людей, коли вона залежить від туппи . А туппа – це дитя, що блукає в тумані.

Я розсміявся.

– Вам смішно?

– Не зважайте на мене, будь ласка. Це в мене така дурна звичка.

– Смієтесь із мене?

Я похитав головою.

– Ні.

– Слово честі?

– Слово честі.

– З мене завжди всі сміялись.

– Скоріше, це вам здавалося.

– Мене обзивали різними словами. Цього не вигадаєш.

– Люди часто бувають злими ненавмисно, – зауважив я. Але за це я словом честі не поручився б.

– А знаєте, як мене обзивали?

– Ні.

– Гукали: «Егей, Іксе-9, куди прямуєш?»

– Ну, це не так уже й образливо.

– Так мене називали, – Френк спохмурнів від важких спогадів. – Секретний агент Ікс-9.

Я не сказав йому, що вже чув це прізвисько.

– «Куди прямуєш, Іксе-9?» – повторив Френк. Я міг уявити собі тих задирак, і як розпорядилась ними Доля, до яких тепленьких та смертельно нудних місць прикувала їх: Загальна сталеплавильна компанія, «Іліумелектросвітло», телефонна станція… А секретний агент Ікс-9 у чині генерал-майора стояв переді мною та без жартів умовляв мене стати королем… у печері, яку прикривала завіса тропічного водоспаду.

– Вони б дуже здивувались, якщо б я зупинився та повідав їм, куди поспішаю.

– Отже, ви мали якесь передчуття того, що колись потрапите сюди? – це було суто боконістське запитання.

– Ні, я йшов до Джекової крамниці «Все для ваших хобі», – сказав він, удаючи байдужість.