Курт Воннегут - Колиска для кішки

– А, ось воно що…

– Вони всі знали, що я йду туди, але й не підозрювали, що там насправді діється. Дуже здивувалися б, особливо дівчата, коли б дізнались, за чим я насправді туди ходив. Дівчата були впевнені, що мені про дівчат нічого не відомо.

– І що ж там було насправді?

– Я трахав Джекову дружину щодня. Тому й засинав потім на уроках у школі. Тому не досяг нічого, попри всі свої здібності.

Він прокинувся від невеселих спогадів.

– Досить про це. Давайте домовлятись. Будьте Президентом Сан-Лоренцо. Присягаюсь, ви з вашими даними з цим упораєтесь! Послухайте мене, будь ласка!

Нічна доба, печера й водоспад – а ще кам’яний ангел в Іліумі…

Та ще 250 000 сигарет, та 3 000 кухлів спиртного, та дві дружини, а потім жодної…

Та кохання, якого ніхто в цілім світі мені не обіцяв…

Та безбарвне існування літературного наймита, чорнильної душі…

А ще Пабу, Місячна діва, і Борасізі-сонце, і їхні діти…

Час, речі, люди – усі увійшли до змови, щоб створити він-діт космічного масштабу, єдиний могутній поштовх до боконізму, до віри в те, що Бог керує моїм життям, що Він знайшов для мене справжнє діло.

У душі я вже піддався заруну , тобто визнав слушність удаваних вимог мого він-діту .

У душі я погодився стати наступним Президентом Сан-Лоренцо. Але зовні зберігав чуйність, був насторожі.

– Тут є якась заковика, – наполягав я.

– Жодної нема.

– А вибори будуть?

– Тут такого не буває. Ми просто оголосимо, хто став новим президентом.

– І ніхто не заперечуватиме?

– Тут ніхто ніколи не заперечує. Нікому не цікаво. Їм це байдуже.

– А все ж має бути тут якась заковика!

– Ну, одна насправді є, – визнав Френк.

– Я так і думав! – Я вже почав відвертатись від мого він-діту . – І що ж це таке? У чому полягає ця заковика?

– Узагалі-то це несерйозна річ, бо ви можете цього не робити, якщо не схочете. Але було б краще зробити.

– Гаразд. Відкрийте мені цю велику таємницю.

– Річ у тому… Якщо ви станете президентом, було б дуже доречно вам одружитися з Моною. Але це тільки з вашого бажання. Бо ж ви – хазяїн.

– І вона піде за мене?

– Якщо вона готова вийти за мене, то згодиться й за вас. Тільки треба її запитати.

– Вона неодмінно скаже «так»? Чому б це?

– У «Книгах Боконона» є передбачення, що вона вийде заміж за наступного Президента Сан-Лоренцо, – сказав Френк.

Френк привів Мону до печери її батька й залишив нас наодинці. Нам важко було розпочати бесіду. Мені було ніяково. Її сукня, блакитна сукня, була напівпрозорою. Проста сукня, пов’язана на талії пояском, тоненьким, мов павутинка. Решта – то була сама Мона. Груди її, мов половинки граната або що завгодно інше, хоча мені було досить того, що то були груди юної жінки.

Ноги її були оголені. Нігтики старанно наманікюрені. Сандалі тоненькі, золоті.

– Як… як ви почуваєтесь? – спитав я. Серце моє калатало, мов дзвін. Я навіть чув цей дзвін – то моя кров пульсувала у вухах.

– Помилитися неможливо, – запевнила вона мене. Я ще не знав, що в такий спосіб боконісти зазвичай вітаються зі зніяковілим співбесідником. Тому я палко розпочав обговорювати питання, чи можлива помилка, чи ні.

– Повірте, ви навіть уявити не можете, скільки помилок я в житті накоїв. Перед вами – чемпіон із помилок! – лопотів я казна-що. – Ви знаєте, що мені тільки-но сказав Френк?

– Про мене?

– Багато про що, але насамперед про вас.

– Він сказав, що я буду вашою, якщо ви захочете.

– Так.

– Це правда.

– Але я… я… я…

– Що з вами?

– Я не знаю, що казати далі.

– Боко-мару вам допоможе, – продовжила Мона.

– Як це?

– Скидайте ваші черевики, – звеліла вона. І сама скинула свої сандалі з надзвичайною грацією.

Я маю неабиякий досвід щодо жінок: якось полічив – вийшло більш ніж п’ятдесят три знайомства. Я можу впевнено стверджувати, що бачив усі можливі варіанти роздягання. Я спостерігав за тим, як жінки відкидають останню завісу перед фінальною дією.

Але єдина жінка, яка змусила мене застогнати мимоволі, усього тільки зняла сандалі.

Я намагався швидше розв’язати шнурки своїх черевиків. Жоден жених не впорався б гірше за мене. Один черевик я скинув, але другий затяг іще тугіше. Я зламав ніготь, даремно смикаючи вузол, і нарешті, розірвавши шнурок, скинув черевик. Ще мить – і я стягнув шкарпетки.

Мона вже сиділа, упираючись округлими руками в підлогу за спиною, розпрямивши ноги, голову вона відкинула, очі заплющила. Тепер настала мить, коли я мав здійснити моє перше… перше… боже мій… перше…