І раптом мене гукнула Тамара:
— Олексію Миколайовичу, тут якась залізна пластинка і на ній, здається, літери.
Я поспішив до неї. Справді, на забрудненій дівчачій долоні лежала невеличка металева пластинка.
— Навіщо ви її викопували без мене?
— Та вона сама випала з землі. Тільки торкнулась пінцетом, вона й випала.
— І що це за «якась пластинка»? Навіть відрізнити залізо від міді не можете…
— Та годі, Олексію Миколайовичу, не бурчіть. Тепер, коли ви її очистили від землі, я й сама бачу, що вона мідна. А це що таке?
Але я вже не слухав її. Сів на землю і перемальовував у польовий щоденник знахідку. У мене вже виробився умовний рефлекс: негайно братися за блокнот — хтозна, що може статися із знахідкою?
Тонка мідна пластинка була свідоцтвом проксенії Так називали греки право гостинності й захисту інтересів іноземців на території своїх полісів — щось на зразок сучасної «візи на в'їзд». Я відразу ж записав у блокноті приблизний переклад напису на пластинці.
«Проксенія Ураніда.
Рада й народ дав. Феотім Антігон, син Автея, і Аглотіл, жрець, син Нікагора, сказали: дати Ураніду проксенію і громадянство самому та роду його й право в'їзду чи виїзду йому самому і майнові їх у військовий та мирний час».
Знову ті ж імена! Дещо тепер з'ясовується: Аглотіл був жрець, можливо, навіть в цьому самому храмі. Отже, натрапили на правильний слід. А загадковий Уранід — іноземець. За якісь заслуги йому народні збори міста за пропозицією Феотіна Антігона та жерця Аглотіла вирішили дати проксенію й права громадянства.
За віщо? За послуги, що були відзначені карбуванням монет з іменами Аглотіла та Ураніда? Але що вони зробили, що удостоїлись такої честі? І хто був цей Уранід, з яких країв прибув він до міста, де його батьківщина? Може, він мав інше ім'я, але тут, у грецькому місті, його чомусь замінили на цей дивний псевдонім — Уранід. А може, його справжнє ім'я було «варварське» і грекам важко було його вимовляти?
Є над чим замислитись…
Мишко, звичайно, знову має привід для жартів:
— Як у перекладі звучить твій Уранід? Син неба? Так що ж тут голову ламати? Оголоси його просто прихідцем з якоїсь планети, бажано подалі від Землі, і скажи, що він перевернув за своїм бажанням усе життя грецького містечка. Такі гіпотези нині в моді…
Так, останнім часом стало модно всюди, де є археологічні таємниці, шукати сліди космічних прихідців. Вражає своїми розмірами стародавня Баальбекська веранда в пустині — отже, збудували її гості з космосу, не інакше. Зображення древніх богів «немовби в скафандрах» на скелях Сахари оголошуються портретами марсіан. Кумедний, одначе, метод — підміняти одні таємниці іншими, ще заплутанішими…
Особливо смішно слухати нам, археологам, усі ці розумування, що нібито стародавні цивілізації були засновані небесними гістьми, а потім з якихось причин захиріли, загинули.
Одне покоління за одним, шар за шаром залишали в землі сліди свого життя. Ось що цікаво: коли в сиву давнину в якомусь зручному місці виникало людське поселення, то й наступні покоління намагались селитися тут же. Ця прихильність до обжитого місця навіть дістала в науці спеціальну назву: закон осідлості. Ось чому в деяких місцях ці, як ми їх на зиваємо, культурні шари, утворюють нарости по сорок метрів!
Такі земляні «листові пироги» переконливо і наочно доводять, як поступово розвивалась цивілізація на нашій планеті — від найдавніших стоянок первісних мисливців до величезних сучасних міст. І щоб нас, археологів, упевнити в якихось незвичайних стрибках в історії розвитку людства під впливом мудрих космічних прихідців, потрібні докази серйозніші, ніж Баальбекська веранда, яка ніби служила космодромом, чи уявна загибель біблійних міст Содома і Гоморри в атомній війні…
Недостатня аргументація найбільш і засвідчує хиткість усіх цих «космічних гіпотез». Немає всіх доказів. Береться якийсь факт, а навколо нього накручується безліч усяких «здогадок» і «думок». Чи просто прихильники таких гіпотез намагаються доводити справедливість своїх думок, так би мовити, «від протилежного»: загадкове, поки що нез'ясоване якесь історичне явище — отже, воно неземного походження, шукай відгадку в космосі.
У нас таємниці земні, але набагато незрозуміліші й загадковіші.
Мишкові легко. Він тут у відпустці, всі турботи залишив удома. Цілими днями пірнає в морі, як дельфін. На декого з моїх хлопців він, здається, починає впливати негативно. Учора двох я піймав, коли вони намагалися серед білого дня втекти із розкопок до моря — ніби вмитися.
Читать дальше