Глеб Голубев - Вогонь-охоронець

А через два дні мій друг знову збаламутив наші міцні дослідницькі лави. Зі своїми новими дружками він знайшов якусь печеру недалеко від берега й так натхненно розмальовував її увечері біля вогнища, що багато кому з хлопців закортіло теж заглянути в цю кляту печеру. Довелося виділити їм вихідний день, яких, до речі, в нас уже давненько не було. Я, відверто кажучи, не давав вихідних під різними приводами, бо намагався якнайбільше розкопати за короткий літній сезон. Але тепер довелося офіціально оголосити наступну неділю неробочим днем.

З досади я не хотів ні в якому разі лізти з ними в цю злощасну печеру. Та потім вирішив, що нерозумно самому стовбичити цього дня на розкопці — той самий Мишко засміє. До того ж в печері, можливо, збереглися якісь сліди стоянки чи просто тимчасового перебування первісних людей, як у багатьох інших підземеллях Криму. Хоч первісне суспільство і не моя спеціальність, та варто простежити, щоб не пошкодили залишків печерної культури, коли їх пощастить знайти.

Зрештою — хоч я в цьому і не хотів сам собі признатися — треба було й мені трохи освіжити голову від настирливих думок, розвіятися, переключитися на щось далеке від таємниць мого Уранополіса.

Рушили ми в печеру рано-вранці. Захопили ліхтарі, свічки, вірьовки. Тут зовсім несподівано виявилось, що мій найближчий помічник із студентів, Алик Рогов, давно захоплюється спелеологією і облазив немало печер у Підмосков'ї та на Кавказі. Так що я йому доручив усе керівництво цією «підземною мандрівкою».

До печери було з півкілометра. Вхід до неї ховався в густих зарослих чагарника. Приміткою служив білий вапняковий камінь, покладений тут Михайлом.

Із тісного входу війнуло вогкістю та прохолодою. Світло наших ліхтариків проникало туди метрів на три, не більше. Далі все потопало в темряві.

— На клаустрофобію з вас ніхто не хворіє? — раптом запитав Алик.

— На що, на що?

— Ну, на клаустрофобію… Побоювання закритого простору. Є така хвороба. Вважайте, бо під землею погано буде.

Ми переглянулися. Нічого собі, приємне напутнє слово!

Один за одним, зігнувшись і штовхаючись, ми почали спускатися пологим тунелем. Тільки загавишся і необережно підведеш голову, зразу ж боляче вдаряєшся об мокрі виступи скелі.

Та ось хід став трохи ширший, можна випростатися на повний зріст. Піднявши над головою ліхтарики й свічки, ми обдивились. У невеличкому гроті ледь біліли брили вапняку в жовтуватих брудних патьоках. Одна з них заступала нам дорогу. Насилу боком попротискувались крізь вузьку щілину між цією брилою і мокрою стіною печери.

Я вперше забрався під землю і, одверто кажучи, почував себе не зовсім впевнено. Та й всі інші принишкли, перемовлялись чомусь пошепки, дівчата тулились одна до одної.

Наші велетенські спотворені тіні танцювали і смикались по стінах печери, а часом, при різкому повороті, немовби кидались нам назустріч і примушували дівчат злякано верещати. Під ногами хлюпала холодна грязюка. Вона налипала на черевики, йти щокроку ставало все важче. Я проклинав себе: завтра, напевно, багато хто матиме нежить, розкисне й працюватиме, як сонна муха.

Алик Рогов і Михайло, що йдуть попереду, так раптово зупинились, що ми тицьнулись в їхні спини.

— Що сталося?

— Чому зупинились?

— Там снігова людина, уа!

— Тихо! — голосно вигукнув Михайло. — Попереду роздоріжжя, як у казці. Три лазівки. Треба відгадати, яка з них нам найбільше підхожа. Нараду витязів вважаю відкритою.

Справді: далі тунель розділяється на три рукави. По якому з них іти? Звичайно, зразу починаються суперечки:

— Бери праворуч, там пролізти легше.

— Ні, треба ліворуч…

— Нехай Алик вирішує.

Алик присідає навпочіпки і ворожить із свічкою: то опускає її до самого долу, то піднімає вище. Тонесенький язичок полум'я безладно смикається і тріпоче.

— Я гадаю, треба повернути праворуч, — нарешті не дуже рішуче каже він. — Звідти сильніша тяга повітря, можливо, там вихід.

Слідом за Аликом ми одне за одним просуваємось далі. В душі я сподіваюсь, що і цей шлях виявиться невірним чи непрохідним, тоді можна буде з чистою совістю запропонувати всім повернутися назад. Але вузький лаз знову розширюється, вже можна випростатися, не ризикуючи набити на лобі гулю об сталактити. Доведеться лізти далі.

Знову під ногами хлюпає грязюка. Стає важче дихати. Низьке склепіння печери гнітить, примушує весь час мимоволі втягувати голову в плечі. Чи це в мене починається приступ тієї самої клаустрофобії, якою налякав нас Алик?