Глеб Голубев - Вогонь-охоронець

Попереду раптом чути плюскіт води та Аликів крик. Всі знову зупиняються, наштовхуючись на спини одне одному.

— Обережно. Тут вода! — попереджає Алик. — Я не помітив і хлюпнувся.

— Замочив ноги?

— Та я їх давно замочив, уже висихати почали. А тепер знову.

Обережно, тримаючись одне одного, ми збираємось біля Алика. Хтось із дівчат теж потрапляє у воду, сповіщаючи про це голосним вереском. А води й справді зовсім не видно. Тільки коли нагнешся із свічкою, тремтливий язичок її полум'я відбивається в дзеркальній чорній гладіні.

Коридор тут ширшає, утворюючи невеликий зал. Але далі дороги немає. Весь зал займає підземне озеро. Мишко розчаровано крекче, а я радий, що наш підземний похід, здається, закінчився.

— Гляньте, автограф печерної людини! — урочисто проголошує Михайло, все ж намагаючись пробратись далі вузькою смужкою берега.

При світлі кількох піднятих свічок на мокрій стіні сяє напис кривими білими літерами:

«Вася Хариков і Паша Буравко були тут 10. 07. 62 року. І вам того бажаємо!»

— Годі, рушаймо назад, — сказав я. — Чи хтось із вас теж має бажання залишити тут свій автограф?

Всі досить охоче почали збиратися назад. Але…

— Цікаво було б пірнути в це озеро, — замріяно промовив невгамовний Алик. — Може, печера тягнеться далі?

Певна річ, Мишко зразу ж загорівся.

— Слухайте! У нас же є акваланги, давайте принесемо їх сюди й пірнемо! — запропонував він з урочистим виразом новоз'явленого Архімеда.

Очі в усіх так загорілись, наче аж посвітлішало в печері. Я поспішаю втрутитися.

— Ні, нехай цим займаються спеціалісти, спортсмени-печерники. А ми сюди приїхали працювати на розкопках, а не в підземні озера пірнати. Хто хоче, щоб я негайно звільнив з роботи, — будь ласка!

Мишко почав був огризатися:

— Менше піни, на мене твої заборони не поширюються. Я, брат, вільний козак…

Але я досить переконливо посварився на нього кулаком і твердо сказав:

— Гаразд, кінчаймо балачки. Збираймося назад у дорогу, час уже пізній.

Завдяки позначкам на стінах ми вибралися з печери без ускладнень. Лише в одному місці заблукали в боковий тунель, та швидко помітили свою помилку.

Не знаю, як кому, а мені все ж було страшенно приємно вибратись із цього похмурого склепу на білий світ і вдихнути на повні груди свіжий морський вітерець. Та, здається, й інші теж відчули себе впевненіше й спокійніше.

Один тільки Мишко з властивою йому цапиною впертістю сказав, багатозначно позираючи на мене: — А я все ж якось загляну сюди з водолазним костюмчиком. Цікаво буде попірнати під землею…

Я промовчав. Вирішив серйозно поговорити з ним потім, щоб він або не баламутив мені хлопців, або забирався геть з нашого табору.

Але цього вечора розмова не відбулась: Мишко пішов на танці й повернувся, коли я вже спав. Уранці він не згадував про свій задум пірнати в підземному озері, мовчав і я.

А наступного дня нова незрозуміла знахідка сколихнула наш табір.

Я всіх суворо попередив, щоб, натрапивши на найменші ознаки якихось металевих речей, тканин чи папірусу, негайно припиняли розкопки і викликали мене. Але на цю дивну знахідку натрапив я сам, коли розчищав землю навколо залишків фундаменту однієї з колон храму.

Грубо обтесаний камінь зацікавив мене ледь помітним узором, що майже стерся від часу. Малюнок міг мати й природне походження, — скажімо, залишила вода чи проточив слимак. Ну, а раптом цей орнамент наніс якийсь невідомий художник тавр на камені, що його потім греки використали на будівництві храму? Така можливість теж не виключена.

І все ж, легенько відгрібаючи ножем землю, щоб очистити весь камінь і краще роздивитись на ньому узор, я раптом намацав щось тверде. Почав обережніше розчищати землю в цьому місці — поступово оголився обвуглений, згорнутий в трубочку шматочок шкіри.

Пергамент? Документи могли писати й на пергаменті, він тоді вже був широко розповсюджений.

Мене хтось гукнув. Я не відізвався, намагаючись навіть не дихати.

Тільки дивне відчуття, немов у розкопці раптом стало темніше, змусило мене підвести голову: звідки взялись хмари?

Але то були не хмари. Просто навколо ями зібралися всі учасники нашої експедиції. Вони з мого захоплення побачили: знайдено щось цікаве.

— Що сталося? Чого ви тут скупчились? — розштовхуючи хлопців, пробрався наперед стривожений Мишко. Волосся у нього було мокре, як видно, щойно повернувся з моря.