І це у вік Атома й Кібернетики!
А найцікавіше: шпортаються вони отак годинами під пекучим сонцем, колупають землю голочкою, здувають порох новаторською клізмочкою — і що ж знаходять? Скарби Монтесуми? [3] Спадковий верховний вождь ацтеків, голова спілки індіанських племен на території Мексіки. Середина XV — поч. XVI ст.
Копальні царя Соломона? Ну, хоч би нову наукову істину?
Так ні. Просто уламок глиняного горщика, який домогосподарка викинула на смітник двадцять віків тому.
І, незважаючи на це, мій непохитний Олекса цілими днями вперто стовбичить на своїх розкопках, показуючи особистий приклад всій братії.
В перші дні я його ще, правда, спокушував на прогулянки, та що з того? Підеш з ним по місту в обідню перерву, він зразу ж без дозволу господарів тягне тебе на якесь подвір'я і тиче носом в розколоту мармурову плиту. А на ній ледь можна розпізнати зображення людини, що грає на трубі, і якусь грецьку абракадабру.
— Рідкісна знахідка. Надгробок трубача…
Проте навіть такі пізнавально-освітні екскурсії незабаром припинились.
Олекса скоро дійшов висновку, що обов'язок гостинного господаря він виконав, тому й кинув мене напризволяще, а сам іще далі заглиблювався у землю.
Мені ж, бідоласі, лишалось блукати одинокому навколишніми горами і поволі дичавіти, як стародавні таври.
Спробував підмовити на прогулянки Тамару — є у них в експедиції така бідова смугляночка — теж нічого не вийшло. Так би й загинув у розквіті сил, коли б не зібрав на пляжі компанію: хороші хлоп'ята з Москви й Ленінграда та дві подружки-студентки з Дніпропетровська.
Тепер ми так спланували час: вони копались, а ми купались. Хай нам буде гірше!
А бачились з Олексою тільки в обід та вечорами.
Вечеряти з цими земляними кротами було весело. У дворі маленького будиночка на околиці, де їхня база, щоразу розводили велике багаття. Всі вмощувались довкола на перекинутих ящиках, на відрах, що правили цій юрбі за посуд, а хто й просто простягався на теплій землі. І починалися байки та побрехеньки. Народ підібрався все молодий, зубастий, нудьгувати не доводилось.
Я, відверто кажучи, їх весь час під'юджував, по-блюзнірському називав археологію «найточнішою з усіх неточних наук», весь час викликав на суперечку. А вони з піною на губах відстоювали свої «визначні історичні відкриття», хоч, як на мене, то не дуже переконливо. Все ж, що не кажи, ми живемо у вік
фізики, техніки, кібернетики, і, звичайно, всі хлопці з головою на плечах обирають саме ці галузі науки. А вже археологія чи там література хай лишаються невдахам або одержимим, таким, як мій дружок Олекса.
Під час однієї з таких суперечок біля вогнища він не витримав і сплів досить цікаву й фантастичну історію про загибель цього самого Уранополіса, залишки якого вони по черепочку викопували голками та ножичками з-під землі.
— Слухай, ти, кібернетичний скептику! — накинувся він на мене. Видно, добре я йому допік того вечора своїми каверзними запитаннями. — Отже, по-твоєму, ми займаємось дурницями? А хочеш, я тобі по оцих самих «черепках», як ти зневажливо називаєш неоціненні пам'ятки стародавньої матеріальної культури, відновлю точну картину однієї давньої трагічної ночі в усіх деталях?
— За методом високоповажного Шерлока Холмся, маестро?
— А хоч би й так. Але ж дивись: будеш перебивати своїми дурними жартами — уб'ю!
— А ми підтримаємо! — охоче загаласували його архарівці-гробокопачі. — Роздеремо!
Вони демонстративно посідали навколо мене, щоб відрізати всі шляхи до відступу. Тамара навіть озброїлась виделкою. Що мені залишалось?
Та послухати варт було і без примусу. Я давно знав, яким цікавим оповідачем буває Олекса, коли в гуморі. А цього вечора на нього явно найшло благодатне натхнення.
— Чуєш, ти, вчений з-під батога! — розпочав він і прибрав урочисту позу жерця, який роздає благословення.
— Тільки без цитат! Якщо власних дотепів не вистачає, не кради їх у Бернарда Шоу… Давай своїми словами.
Олекса спробував знищити мене поглядом, а цей довготелесий очкарик Алик Рогов у вилинялій драній картатій сорочці люто штурхнув мене під бік.
— Своїми словами? Гаразд. Уявіть собі — хто має хоч трохи уяви, звичайно, — темну ніч кінця серпня шістдесят третього року до нашої ери. Тоді не було ні цього танцмайданчика, звідкіль до нас линуть такі музикальні звуки фокса «Ямайка», ні асфальтових доріжок, ні цього маяка на скелі, який постійно посилає в море закличний яскравий промінь… Темрява упала на вузькі вулички Уранополіса, що притулився в міжгір'ї під захистом фортечних мурів. Денна спека спала. Гасли світильники в будинках. Укладалися спати потомлені ремісники. Тільки раби закінчували роботи, для них не вистачило дня. На те вони й раби, щоб трудитись без сну і спочинку…
Читать дальше