Глеб Голубев - Вогонь-охоронець

Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.

Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.

— Здорово, старий!

— Нарешті вибрався!

— Ну, докопався до центра землі?.

— Дуже радий бачити тебе, бісова душе! — Що за вислів, маестро!

Після цих безладних привітань ми знову міцно обіймаємося, поплескуючи один одного по спині.

— Ну, а тепер у море, — горланить Мишко, розмахуючи вихопленими з кишені плавками. — Дайте мені море, я його перепливу!

— Розумієш, до обідньої перерви ще година, — нерішуче відповідаю я.

— Що? Ти хочеш запевнити мене, що ви дотримуєтесь тут якогось табельного режиму? Біля самісінького синього моря, а пилюку змиваєте лише після роботи?

Оце завжди так. Чомусь усі вважають, ніби в Криму можна тільки відпочивати, а працювати тут і гадки нема. Варто сказати, що їдеш на розкопки в Крим, як на обличчях попутників у поїзді враз з'являються дзвозначні посмішки.

— Так, ми тут працюємо навіть позаурочно і вмиваємося тільки у вільний від роботи час, — твердо кажу я. — Отож сам іди на пляж, коли не хочеш мене зачекати.

Мишко мугикнув, а все ж, здається, мені не повірив.

І уявіть собі, вони справді дотримуються табеля, ці гробокопачі! Длубаються в землі на березі моря й навіть не глянуть на його голубі простори, що так і ваблять кожну розумну людину заплисти в невідомі краї. Найстійкіший з них, звичайно, маестро О. Скорчинський — просто залізний, як ліжко. Бути йому професором, в цьому я тепер нітрохи не сумніваюсь.

Гарне й чистеньке курортне містечко притиснуте підковою гір до самого моря. Поряд Ялта, Місхор, Алупка, переповнені дачниками. Білі палаци санаторіїв, фонтани, асфальтові доріжки, з яких двірники негайно змітають найменшу смітинку, смолистий запах парку понад самим морем. Всюди краса та порядок. І тільки ці вчені кроти псують усю картину. Понакопували скрізь глибоких ям, понавитягували з-під землі якесь брудне каміння — й тішаться.

— Ось тут була вулиця, — урочисто пояснює мені Олекса. — Бачиш, навіть кам'яні плитки покладені у певних місцях щоб можна було переходити її в негоду. Шкода тільки — не дають розкопати далі, там санаторій. Перепони на кожному кроці.

Я спотикаюсь об камінь і мало не провалююсь у глибоку діру, що зяє просто посеред їхньої древньої вулиці.

— Сто чортів! Чому не закидаєте? Так і в'язи скрутити можна.

— Обережно, не пошкодь облицювання, — чую я від нього замість співчуття. — Це колодязь.

— Стародавній?

— Мабуть, ще четвертого століття до нашої ери.

Я заглядаю в діру. На дні її, десь глибоко внизу, неясно мерехтить вода.

— І вода збереглась? — дивуюсь я. — 3 четвертого століття до нашої ери?

— Та ні, що ти верзеш?! Натекла сюди після вчорашнього дощу…

— Тим паче, чому ж ви його не засиплете? Ну, знайшли, подивились, зняли там схемку. Не залишати ж цей нікому вже не потрібний колодязь ще на тисячу років!

Він дивиться на мене, як на безнадійного шизофреника. Власне, я думаю, що вони тут усі божевільні, прибиті якісь.

Вранці запитаєш когось:

— Де Олекса, що це його не видно?

— Олексій Миколайович? Він у Пантікапей поїхав…

А цього Пантікапея на жодній карті не знайдеш, хіба що в підручнику з стародавньої історії. Він уже не існує добрих двадцять століть. Та для них Керч — усе ще стародавній Пантікапей. Фанатики! Страшні люди!

Але я, я, великомученик, у чому завинив? Ледь вирвав від начальства давним-давно належну відпустку, пригнався на цей благословенний берег — і що? Теж маю землю носом рити? Чи ножичком шкребти, затамувавши подих?

Мене завжди зворушує, яким знаряддям розкопують зловісні таємниці історії ці мудреці. Весь світ уже вгризається в земні надра скерованими кумулятивними вибухами чи, на гірший випадок, крокуючими екскаваторами з ковшем кубиків на двадцять п'ять. А вони — ножичком, ножичком… Найзвичайнісіньким, вульгарним кухонним ножем, який можна придбати в будь-якій господарчій крамниці. Або ще краще — колупають землю шилом, ланцетиком, голочкою швейною, натуральною. Та й це в них вважається занадто грубим інструментом. Якщо видряпають з-під землі уламок стародавньої нічної посудини, то вже користуються більш тонким і ніжним інструментарієм: обережненько зчищають сірий порох щіточкою для взуття, віничком чи помазком. А один у них, бувалий хлопець, Алик Рогов, ще вищий за мене, дужий, так той докумекав порох здувати… дитячою гумовою клізмочкою. Він тепер у них гордо в новаторах ходить: збагатив науку найновішим знаряддям дослідження.