Валентин Рич - Мушкетери

Подорожні наблизились, і один з них — білобородий дід з чорними, як смола, очима зупинився, з гідністю приклав руку до грудей і сказав:

— Селям алейкум! — і малозрозумілою англійською мовою додав: — Багато щасливих років тобі, молода пані!

— Алейкум селям! — відповіла Майя. І вела далі по-арабськи: — Тільки я не пані, а товаришка. Я — росіянка. Росія! Москва!

Подорожні недовірливо дивилися на дівчину.

— Москва! — повторила вона. — Радянський Союз!

— Супутник! — несподівано по-російськи промовив дід.

— Супутник! Супутник! — зраділа Майя. — А ви дідусь Джафар! Так? А ти — Халід? Мені розповідав про вас Фернан Гізе.

— Де зараз пан Гізе?

— В оазі. Він скоро повернеться. А поки що будьте моїми гістьми. Заходьте, батьку! Заходь, Халіде!

Погодувавши і напоївши гостей, Майя вирішила показати їм Фернанову знахідку.

Втрьох вони увійшли до стародавнього сховища. Вранішнє сонце яскраво освітлювало темну стіну, на котрій виступав силует дівчини.

Дідусь підійшов до самої стіни і доторкнувся сухими коричневими пальцями до темного каменю ніби не довіряючи своїм очам. А хлопчик дивився на Майю.

— Тобі подобається кам’яна красуня? — спитала вона.

— Вона схожа на тебе, — відповів хлопчик.

— Тепер мені навіть незручно повторювати своє запитання. Але ти все-таки скажи: тобі подобається кам’яна красуня?

Хлопчик промовчав.

Майя зрозуміла, що він не хоче відповідати, поки не висловив своєї думки дідусь.

Але дідусь не поспішав говорити. Він сів на кам’яну долівку ніші, дістав звідкись із ганчір’я люльку, набив її тютюном і глибоко затягся. Час від часу він зводив очі на синю дівчину, а потім знову зосереджено димів, дивлячись собі під ноги.

— Я живу сімдесят літ. Мій батько жив вісімдесят років. Батько мого батька жив дев’яносто років. Ніхто з нас не знав нічого про кам’яну красуню. Звірів на камені ми бачили не раз — биків, великих птахів бачили, коней бачили… Але про людей, намальованих на скелі, ми нічого не знали.

— Скажи, батьку, — спитала Майя, — а що ти чув про людей, які жили тут до вашого племені?

— Батько мого батька співав мені пісню про те, ніби раніше тут росла висока трава. Така висока, що вершник міг непомітно під’їхати до бика й убити його списом. А води було стільки, що кожний міг пити її коли завгодно і скільки завгодно. І міг напоїти свої дерева та своє поле. І була тут людей сила-силенна. І всі були щасливі…

Дідусь знову замовк. Можна було подумати, що він заснув, коли б не хмари диму, що час від часу здіймалися над люлькою.

— А куди пішли ці люди?

— Зникла вода. А за водою зникла трава. І дерева, і поля, і пташки, і бики, і люди…

— А чому зникла вода?

— Я чимало разів питав про це мудрих людей. Мені завжди відповідали, що жителі цієї землі розгнівили аллаха, і він перетворив родючі землі на білий пісок та чорний камінь. А чим розгнівили, ніхто вже не пам’ятає…

— Як же, дідусю, — раптом заговорив Халід, — як же не пам’ятаєш? Хіба не ти розповідав мені про велетів?

— Це казка, а ми ведемо розмову про серйозні речі! — сердито сказав дідусь і почав люто вибивати люльку. — Коли старші розмовляють, молодші повинні мовчати, — за хвилину пробурчав він.

Майя бачила, що дідусь не має бажання розповідати. Але не могла ж вона відмовитися од своєї мети!

— Росія — велика країна, — тихо мовила дівчина. — Коли в Москві лягають спати, на Сахаліні вже йдуть на роботу. Ось яка величезна моя країна… Є на ній теплі моря і прохолодні ріки. Є долини, вкриті апельсиновими гаями, і гори із сніговими шапками. І я могла б поїхати до будь-якого, найпрекраснішого місця… Але я приїхала до вас — у Саммілі!

Майя крадькома глянула на дідуся і, переконавшись, що він уважно слухає, вела далі:

— У моїй великій країні живе дуже багато людей — росіяни, таджики, вірмени, якути, чукчі та ще майже біля двохсот народів-братів. І я могла б вивчити прекрасну мову будь-якого з них… Але я вивчила вашу мову. Я вивчила в Москві вашу мову і приїхала до вас у Саммілі.

Якби ти спитав мене, батьку, чого я приїхала, я відповіла б тобі: “По казки”. А якби ти спитав мене: “Невже в Росії мало своїх казок?” — я відповіла б тобі: “Багато”. Але в кожного народу — своє серце. У кожного серця — своя пам’ять. Якщо хочеш пізнати серце іншого народу — узнай його казки!

Майя знову глянула на Джафара і зустрілася з його уважним поглядом.