Валентин Рич - Мушкетери

Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.

— Грегорі, — закричав Фернан, — їй-бо, Грегорі! — і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.

Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами — Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.

Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:

— Пустеля є пустелею, а ввічливість — ввічливістю!

— Знайомтесь, будь ласка, — галантно вклонившись, сказав Тарасюк. — Майя Кремньова — філолог. Фернан Гізе — покоритель надр земних!

Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.

— Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, — люб’язно додав він, — якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина — ніколи!

Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.

Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:

— Усі, крім дам, по каміння!..

Через півгодини машина в’їхала в оазу.

— Прошу до шатра! — Фернан гостинно відхилив полу свого намету.

Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.

— Не треба до шатра, — сказала Майя. — Тільки уявити собі — вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?

— Але ви, мабуть, стомились? — невпевнено спитав Фернан.

— Встигнемо відпочити!

— Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!

…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.

— Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…

Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…

Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша — зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи — з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.

— Це називається “нічого не виявив”! — вигукнула Майя.

— Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, — зніяковіло пробурмотів Фернан.

— Чудово! — крикнув з дощок Григорій. — Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!

— Ви ще не бачили найцікавішого, — скромно сказав Фернан. — Що тоді скажете?

Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.

На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.

Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?

Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.

Але тоді — в гірських скелях Саммілі, в житлі невідомого стародавнього роду — вона здалася їм живою і близькою.

Слово честі, ніхто не здивувався б, якби вона зійшла раптом із стіни і мовила: “Добрий вечір!..”

Вони довго дивилися на синю дівчину. А потім мовчки вийшли із сховища.

Майя ще трохи постояла біля кручі, слідкуючи за двома білими постатями, що ставали все меншими й меншими.

Фернан і Тарасюк поволі пішли до оази, неподалік од якої було колись знайдено самміліти.

Майї теж треба було до оази — скелі не повідають їй стародавніх легенд. Але сьогодні довелося лишитись.

Востаннє махнувши Григорієві рукою, дівчина пішла до намету і заходилася мити посуд. Найнеприємніші справи треба робити насамперед!

Вона замислено терла піском чавунний казанок, на якому зібралося на палець сажі, коли почула поблизу неголосне іржання.

Майя підхопилася й побачила, що стежкою йдуть до табору два чоловіки і ведуть за повід прекрасних вороних коней — таких вона бачила на картинках.