Валентин Рич - Мушкетери

Халід гордо глянув на чудову конструкцію.

— Тепер ти можеш спокійно мити камінь, — з гідністю промовив він. — А коли закінчимо внизу, придумаємо ще щось.

— Дякую, Халіде! — Майя ласкаво скуйовдила його коротке чорне волосся, жорстке, наче капронова щітка. — Ти молодець! Давай зробимо так: я змиватиму пісок там, де тобі не дістати, а нижче й до підлоги працюватимеш ти. А поки я розчищу стінку зверху, ти встигнеш з’їздити ще раз по воду.

Халід радісно кивнув і побіг до коня.

А Майя посунула відро в куток печери, вийняла з нього мокру щітку і почала уривчастими сильними рухами терти буру кору трохи вище своєї голови.

В кутку було значно темніше, ніж навпроти входу. Майя часто зупинялась, уважно приглядаючись до розчищеного шару. Він був трохи світліший, ніж решта стіни.

Вона вирішила не розчищати відразу до каменю якесь одне місце, а поступово змивати шар за шаром. Хай вийде ділянка завдовжки хоч би на два метри — “плацдарм” для Халіда.

Робота посувалася досить хутко, бура кора, як тільки розмочувалась, легко руйнувалася щіткою. Можна було б працювати ще швидше, але дівчина боялась сильно зволожувати “штукатурку”, щоб не пошкодити зображень, які могли бути під нею.

Майя не дуже й розраховувала знайти рисунок у кутку. Спочатку їй здавалося, що корабель мусить бути зображений прямо навпроти входу. Але було якось дуже страшно відразу побачити порожню стіну на “найкращому” місці.

Поки приїхав Халід, вона розчистила довгу смугу на метр заввишки. Кам’яна стіна під корою виявилась чорною, блискучою, абсолютно чистою.

“Так і знала”, — подумала Майя, і все-таки їй стало дуже прикро. Вона якось відразу уявила собі, як вони з Халідом зчистять усю кору і всі стіни будуть такими ж чорними, блискучими і недоторканими, як і ця…

Коли повернувся Халід, вони, швиденько попоївши хліба з сиром і випивши з термоса кави, запрацювали вдвох. Хлопець був тямущий. Він витрачав мало води і тер “штукатурку” дуже обережно.

Після обіду минуло всього півтори години, але Майя відчула, що більше не може терти цю кляту стінку. Поки вона стояла рівно, було ще байдуже, хоч руки й тремтіли від напруги, але коли треба було нахилитись, поперек так пекло, ніби її цілий день били по хребту.

Вона лягла просто долі й сказала Халідові:

— Треба закінчувати, я стомилась.

— Відпочинь! — мовив хлопчик. — Ти відпочинь, а я ж тільки почав!

Темрява мала настати годин через п’ять-шість, і Майя згодилася.

Полежавши з півгодини, вона підвелась І знову взяла щітку. Але тепер робота йшла дуже повільно, і Халід наздоганяв Майю.

Невдовзі весь куток аж до того місця, де вона стояла, звільнився від “штукатурки”.

Вони сіли разом навпроти чорної очищеної стіни.

— Ти не сумуй! — серйозно, наче дорослий, сказав хлопчик. — У темному кутку ніхто і не вішає картин. Картину вішають там, де видно. — Він рвучко підхопився і, відійшовши трохи вбік, доторкнувся до стіни там, де кінчила працювати Майя. — Ось тут уже можна вішати… Ти віриш?

— Вірю! — стомлено, але твердо промовила дівчина.

Халід схопив відро і знову почав хвацько зчищати пісок.

— Не хапайся! — крикнула Майя. — Не поспішай!

Халід нічого не відповів, навіть не повернув голови, але почав працювати обережніше.

В печері стало темніше — сонце хилилось на захід. Треба було кінчати.

— Ходімо, Халіде! — сказала Майя. — Не можна повертатися пізно — в таборі турбуватимуться.

Вона підійшла до хлопчика, взяла його за плечі і відвела од розчищеної стіни, що виблискувала краплями вологи.

…Халід відразу ж пустив свого коня чвалом, але Майя крикнула:

— Зачекай!

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Стомилась?

— Стомилася. Сильна спека у вас. Навіть у печері.

Вони поїхали поруч.

— Ти чуєш, Халіде, мені треба приїжджати сюди щодня. Але я сама не впораюсь. А мої друзі не хочуть працювати в Джаббарі. Вони не повірили дідусеві Джафару, його розповіді…

— Ти думаєш, що велети жили в Джаббарі? — спитав хлопчик.

— Не знаю. Та все ж недаремно сховище названо іменем велетів? А якщо вони там жили, то чому б їм не намалювати на стінці якоїсь печери не тільки биків і жирафів, не лише своїх сестер і дочок, але й башту, звідки вони хотіли дістатися до сонця. Як ти думаєш, Халіде?..

Хлопчик відповів не одразу.

— Ну чого ж ти мовчиш? Теж, як Фернан, вважаєш, що все це — казка?

— Ні! — сказав нарешті Халід. — Хіба це казка, що тут раніше текли ріки, паслися бики і літали пташки? Все це правда.