Валентин Рич - Мушкетери

І він знову замовк.

— А велети? — спитала Майя. — Ти віриш у велетів, віриш?

— А чому пан Фернан не вірить? — не відповідаючи на питання, мовив хлопчик.

— Він каже, що багато дечого можна придумати. Він каже, що треба більше працювати і менше вигадувати. Взагалі він сміється з мене!..

Блиснули чорні Халідові очі.

— Я скажу, що хочу їздити з тобою. Я допоможу тобі знайти вежу!

Він ударив п’ятами коня і помчав галопом, але метрів за двісті зупинився.

Коли Майя зрівнялася з ним, Халід, нахилившись до дівчини, тихо сказав:

— Дідусь мого дідуся розповідав, що якось сам бачив велета! Тільки не пояснив, де він його бачив…

— А може, він пояснив, тільки це таємниця? — серйозно спитала Майя.

— Ні, не пояснив… Зате він розповів дідусеві, як люди проводжали велетів. І я хочу, щоб ти знала про це. Тільки ти не записуй, — попросив він, побачивши, що Майя дістала олівець і блокнот. — Ти запам’ятай, це дуже просто.

“…Перед тим, як зійти на вежі, запитали велети людей, що зібрались з усього світу, який би хотіли люди одержати від них подарунок?

І сказали люди: залиште нам ваш розум.

І сказали велети: чужим розумом не проживеш.

І сказали люди: залиште нам вашу силу.

І сказали велети: ви скористаєтесь нею на зле.

І сказали люди: що ви залишите нам?..”

— Зачекай! — крикнула Майя. — Зачекай! Слухай мене, Халіде! “…І сказали велети: найвищу висоту і найглибшу глибину, зірку опівночі, день, що дорівнює ночі, і священне число…” Чи так, Халіде?

Страшенно здивований хлопчик дивився на Майю. Очі його від хвилювання спалахнули ще яскравіше, засмаглі вилиці залилися рум’янцем. Він не міг вимовити й слова.

— І священне число, — повторила Майя.

— А далі? — тихо сказав хлопчик.

— “І спитали предки…”

— Ні, “і спитали люди”, — поправив її Халід.

— “І спитали люди: яке це число?..”

— І що відповіли велети? — прошепотів Халід.

— А ти знаєш?

Халід здивовано глянув на дівчину:

— Я ніколи не чув про священне число.

Всю дорогу Майя не вимовила більше й слова. Вона думала про таємничі скарби людської пам’яті.

Могутній плин часу розмиває граніт історичних фактів, перетворюючи його величезні брили на розсипчастий пісок переказів і легенд. Але геологи, дослідивши пісок, можуть дізнатися, з якого каменю він утворився. Чому ж не можна з дрібочка легенди відновити події?

І сама собі відповідала: “Можна!”

…Ще здалеку вони побачили вертоліт. Він стояв на землі біля великої скелі — тієї самої, де була печера із зеброю і жирафою, знайденими Фернаном. А на верху скелі чорніла маленька людська постать.

Коли Майя з Халідом під’їхали ближче, незнайомий зліз із скелі і, скинувши капелюх, відрекомендувався:

— Уільям Сміт, Лайкський університет.

Майя зіскочила з коня і назвала своє ім’я.

— Ви любите прогулюватися верхи? — доброзичливо поцікавився юнак.

— Я люблю ходити на лижах, містер Сміт!

— Називайте мене просто Віллі, — запропонував, усміхаючись, приїжджий.

— А ви мене — просто Майя… А зараз, вибачте, я мушу вас покинути — стомилась!

Не заходячи у свій намет, вона підійшла до Тарасюка. Той сидів з Фернаном біля спиртівки, на якій булькав маленький кавник.

— Сідай! — Григорій підвівся, звільняючи для Майї найзручніше місце на повстині. — Далеко їздила?

— Далеко, навіть ноги болять від незвички. Я знайшла чудову місцину. Такі печери!.. А що це за Сміт?

Тарасюк стиснув плечима:

— Експедиція у складі однієї людини. З легкої Матвієвої руки півсвіту зацікавилось камінчиками із Саммілі. Конкуренти, так би мовити… Але хлопець він, здається, непоганий… А як твої печери?

— Які печери? — втрутився Фернан. — Джаббар? Даремне! Не можна розтринькувати сили!

— Ось я й кажу, — підхопила Майя, — навіщо розтринькувати сили? Давайте краще всі разом працюватимемо в Джаббарі! Я кину свою філологію і буду вашою рабинею, Фернане! І Віллі покличемо!

— Досить про це, — сердито сказав Фернан. — Я до вас нічого не маю. У містера Сміта теж своя програма, йому доручили зібрати проби майже з кожного квадратного метра плато… Ми з Тарасюком не зрушимо з місця! Ви згодні, Грегорі?

Тарасюк кивнув. І, усміхнувшись, сказав:

— Зараз вона вам знову про шимпанзе заспіває..

— Не треба співати! — Фернан підняв руку. — Я все розумію. Якщо вам сумно самій, я скажу Халідові, аби він працював з вами. Домовились?

Майя з Халідом стрімголов кинулися до стінки печери і, вражені, зупинились перед нею: чорне поле каменю, очищеного напередодні, пересікала яскрава жовта вертикаль.