– Спасибі, Клер.
– Тепер я мушу йти.
– Гарна ідея.
– Ти повернешся?
У пам’яті відтворюю список дат.
– Я повернуся шістнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу після школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меґан подарувала тобі на день народження і синю кулькову ручку.
Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятає.
– Au revoir [19] До побачення ( фр. ).
, Клер.
– Au revoir…
– Генрі.
– Au revoir, Генрі.
Її акцент кращий, ніж у мене. Клер повертається і біжить доріжкою в обійми свого освітленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пізніше ввечері викидаю краватку в сміттєвий контейнер позаду закусочної «У Діни».
Четвер, 7 червня 1973 року (Генрі двадцять сім і дев’ять)
Генрі:Стою через дорогу від Чиказького інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії себе, дев’ятирічного. Він прибув із наступної середи, я – з 1990 року. У нас попереду цілий полудень і вечір, щоб розважитися, як забажаємо, тож ми прийшли до одного з найвеличніших музеїв мистецтва в світі, щоб навчитися шастати по кишенях.
– Може, просто розглянемо роботи? – благає Генрі. Він нервує, раніше такого ще не робив.
– Ні, ти мусиш це вміти. Як ти виживатимеш, якщо не вмітимеш красти?
– Жебракуватиму.
– Жебракувати – жахливо нудно, і тебе може загребти поліція. Тепер слухай: коли ми увійдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо від мене і вдавав, що ми незнайомі. Але далеко не відходь, щоб я міг бачити, що я роблю. Коли я щось тобі дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися?
– Думаю, так. Може, ходімо, подивимося на святого Георгія?
– Добре.
Ми переходимо Мічиґан-авеню і минаємо студентів та домогосподарок, що гріються на сонці на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левів, Генрі торкається одного з них.
Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхідним навичкам виживання. Інші уроки з цієї серії включають крадіжки в магазинах, побиття людей, зламування замків, лазіння по деревах, водіння авто, дослідження вмісту сміттєвих баків та використання дивних речей, – приміром, жалюзі чи покришку від сміттєвого бака, – як зброю. З іншого боку, я псую бідолашного невинного себе-дитину. Втім, хтось мусить це зробити.
Сьогодні вхід безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоїмо в черзі, проходимо у вхідні двері й повільно підіймаємося величезними центральними сходами. Входимо у Європейські галереї й рухаємося у зворотному напрямку від Нідерландів сімнадцятого століття до Іспанії п’ятнадцятого століття. Святий Георгій, як завжди, стоїть напоготові, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примітною скромністю чекає на середньому плані. Я зі собою молодшим усім серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди раді бачити, що його смертний час іще не настав.
Ми з Генрі зо п’ять хвилин стоїмо перед полотном Бернардо Мартореллі, а тоді Генрі повертається до мене. Зараз у галереї лише ми.
– Це не важко, – кажу. – Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Більшість чоловіків носить його або в задній кишені штанів, або у внутрішній кишені піджака. В жінок шукай у сумочці за спиною. На вулиці ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обігнати тих, хто може кинутися за тобою навздогін. Набагато спокійніше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нічиєї уваги.
– Я бачив фільм, у якому герої тренувалися на костюмі з маленькими дзвіночками. І якщо хтось торкався костюма, тягнучи гаманець, дзвіночки дзеленчали.
– Так, я пам’ятаю цей фільм. Можеш спробувати це вдома. Тепер – за мною.
Веду Генрі з п’ятнадцятого у дев’ятнадцяте століття, і раптом ми потрапляємо у середину епохи французького імпресіонізму. Інститут мистецтв відомий своєю колекцією імпресіонізму. Подобається це мені чи ні, та, як завжди, ці кімнати вщент заповнені людьми, які прагнуть хоч оком глипнути на «Недільний день на острові Гранд-Жатт» [20] Картина Жоржа Сера, французького художника-неоімпресіоніста.
, чи «Копицю» Моне. Генрі не може бачити через голови дорослих, тому втрачає шанс помилуватися картинами, проте він у будь-якому випадку надто нервує, щоб роздивлятись їх. Оглядаю кімнату. Якась жінка схилилась над малюком, який крутиться і верещить. Напевне, йому час спати. Киваю Генрі й рушаю до неї. На її сумочці, що висить через плече поза спиною, проста застібка. Жінка цілковито зосереджена на тому, щоб змусити дитину замовкнути. Вона якраз навпроти «Мулен Руж» Тулуз-Лотрека. Вдаю, що розглядаю картину, підходжу, штовхаю її, змусивши жінку гойднутися вперед, підхоплюю її за руку. «Вибачте, даруйте, я не побачив, усе гаразд? Тут так багато людей…» Моя рука в її сумочці, вона розгублена, у неї темні очі, довге волосся, великі груди, вона й досі намагається скинути вагу, яку набрала під час вагітності. Перехоплюю її погляд, коли знаходжу гаманець, і поки вибачаюся, він переходить у рукав мого піджака. Ковзаю по ній очима, усміхаюся, повертаюся, йду, оглядаючись через плече. Вона піднімає хлопчика і трохи розчаровано дивиться мені вслід. Усміхаюся і йду, йду. Спускаюся сходами до Молодіжного відділу музею, Генрі йде за мною. Ми зустрічаємося біля чоловічого туалету.
Читать дальше