Одри Ниффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Якось дивно, – каже Генрі. – Чому вона так дивилася на тебе?

– Вона самотня, – м’яко пояснюю. – Можливо, її чоловік рідко буває поруч.

Втискаємось у кабінку, я відкриваю гаманець. Її звати Деніз Радкі. Вона живе у Вілла-Парку, Іллінойс. Вона – працівниця музею і випускниця університету Рузвельта. Із собою мала двадцять два долари та копійки. Мовчки показую все це Генрі, кладу в гаманець, як було, і віддаю йому. Ми виходимо з кабінки, з туалету, прямуємо до вхідних дверей музею.

– Віддай охоронцю. Скажеш, що знайшов на підлозі.

– Чому?

– Він нам не потрібний. Я просто показував тобі, як це робиться.

Генрі біжить до охоронця – чорношкірої жінки в літах, яка всміхається і злегка обіймає Генрі. Він неспішно вертається, і ми йдемо на невеликій відстані одне від одного. Я йду попереду, довгим темним коридором, у якому через деякий час розмістять виставку декоративного мистецтва, і який вестиме до ще не існуючого крила музею, а поки що завішаний плакатами. Шукаю потенційну жертву, і просто переді мною – ідеальна ілюстрація мрій кишенькового злодія. Низький, опецькуватий, засмаглий, у бейсболці, поліестрових шортах та світло-блакитній сорочці з короткими рукавами, здавалося, він просто не туди звернув, йдучи з Ріґлі-Філд [21] Бейсбольне поле у Чикаґо. . Він розповідає своїй непримітній дівчині про Вінсента Ван Гога.

– І от він відрізає своє вухо і віддає своїй дівчині, – а тобі б сподобався такий дарунок, га? Вухо! Отак. От його й запхали в дурку.

Щодо нього в мене жодних сумнівів. Він поволі проходжається, верзе дурниці, у блаженному невіданні, а з лівої задньої кишені штанів випирає гаманець. Живіт у нього великий, а от заду майже немає, і гаманець аж благає мене витягти його. Неквапливо простую за чоловіком. Генрі чудово бачить, як майстерно я просовую великий і вказівний пальці в кишеню жертви й витагаю гаманець. Вони й далі рухаються вперед, я ж відступаю, передаю Генрі гаманець, і поки він засовує його в кишеню штанів, іду далі.

Показую Генрі й інші прийоми: як витягнути гаманець із внутрішньої нагрудної кишені піджака; як прикрити свою руку, поки вона всередині жіночої сумочки; шість способів відволікти людину, поки витягуєш її гаманець; як витягти гаманця із наплічника; як невимушено змусити людину показати, де вона тримає гроші. Він почувається більш розкуто, йому навіть починає це подобатись. Зрештою кажу:

– Гаразд. Тепер ти.

– Я не можу. – Він мовби кам’яніє.

– Звісно, можеш. Роздивись довкола. Знайди когось. – Ми у залі японських гравюр та естампів. Тут повно старих пані.

– Не тут.

– Добре. Де?

На якусь мить він замислюється.

– У ресторані.

Повільно йдемо в ресторан. Дуже чітко це пам’ятаю. Мене скував жах. Я глянув на юного себе й ще раз переконався – білий, мов стіна. Усміхаюся, бо знаю, що ж трапиться далі. Ми стоїмо в самому кінці черги у ресторан. Генрі задумливо оглядається.

Перед нами у черзі стоїть високий чоловік середнього віку в прекрасно скроєному коричневому легкому костюмі; побачити, де у нього гаманець просто неможливо. Генрі підходить до нього, тримаючи у витягнутій руці один із гаманців, які я поцупив раніше.

– Сер? Це ваш? – спокійно питає Генрі. – Він був на підлозі.

– Що? А, ні. – Чоловік перевіряє праву задню кишеню штанів, знаходить гаманець, нахиляється до Генрі, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, відкриває. – Ого, тобі краще віднести його охороні, тут… чимало грошей.

На чоловікові окуляри з товстими скельцями, і поки він розглядає через них Генрі й звертається до хлопця, той просовує руку попід піджак чоловіка й цупить гаманець. Оскільки на Генрі футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, і він передає гаманця мені. Високий худий чоловік у коричневому костюмі вказує на сходи, пояснюючи Генрі, як повернути гаманець. Генрі неспішно йде у напрямку, вказаному чоловіком, я простую за ним, обганяю і веду через музей до виходу, повз охоронців на Мічиґан-авеню і в південному напрямку. Відтак, підсміюючись, як одержимі, ми опиняємось у «Мистецькому кафе», де смакуємо молочні коктейлі та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опісля викидаємо усі гаманці в якусь поштову скриньку, вже без готівки, і я винаймаю нам кімнату в «Палмер-гаузі».

– Ну? – питаю, сидячи на краю ванни і спостерігаючи, як Генрі чистить зуби.

– О у? – відповідає Генрі з повним ротом зубної пасти.

– Що думаєш?

Він спльовує.